Ігорю Святославовичу вдалося підкріпити розум за допомогою сили, а серце вигострене — за допомогою мужності. Й пішов він на чолі своїх хоробрих полків на землі Половецькі за землі Руські.

До Ігоря мав приєднатися його брат Всеволод. Він мав бистрих коней вже осідланих, що стояли біля Курську, а ще воїнів вправних, які бажали показати свої чесноти, а князя прославити.

Повернув свій погляд Ігор до сонця, й побачив, що його закрила тьма. Та мовив князь до воїнів своїх: «Моє вірне військо! Ліпше лягти під час битви, аніж стати полоненим. Прагну зломити свій спис в Половецькому полі. Або голову зложу, або нап’юся із шолому з річки Дон!».

Під час сонячного затемнення звідусіль було чутно крик птахів, ричання дикого звіра. Уздрівши Ігоря з дружиною, половці почали тікати до річки Дон. На ранок п’ятниці Ігор вже мав перемогу, забрав багато коштовних речей — золота, дорогих тканин, одягу. Та всім тим добром довелося вимостити трясовину, аби перебратися на той бік.

Наступного ранку на небо вийшли зорі кровавого кольору, з морського боку насунули темні хмари, намагаючись затулити 4 сонця на Каялі — річці, що біля Дону протікає.

Ось гора, а за нею вже Руські землі! Та не так сталося, як гадалося.

Цілий день битва озивається страшним громом, свистять стріла за стрілою, чути тріск списів. Земля під ногами вся в кістках та крові. Буй-тур Всеволод обороняється. Стяг за стягом його летять додолу. Ігор жаліє свого брата й надсилає декілька полків на підмогу. Три доби був бій, й повалилися стяги Ігоря. Здається, що й природа схилилася в жалобі.

Більше князі не ходили на землі половецькі, багато стало міжусобиць, ворогам це було вигідно, тож вони йшли на Руські землі й перемагали.

Руська земля потопала в горі. В цей період князеві Ігорю довелося із сідла золотого в сідло невільника потрапити.

А Святославові, який був у місті Київ, вночі наснилося жахіття. А тоді повідомили йому, що поклала голови хоробра дружина Ігоря. Всеволода вбито, а Ігор — в полоні.

Мовив після цього князь Святослав своє «золоте слово», перемішане сльозами. Говорив він, що зарано братам було битися з половцями, в пошуках слави. Потім він зауважує, що йому жаль, що колишні князі майже не опікувалися рідними землями, а піклувалися лишень про здобуття слави та багатства.

Над Дунаєм розливається плач Ярославни, їй всією душею хочеться перекинутися на зозулю та щоб крила понесли її до рідного князя Ігоря, аби вона могла полікувати його закривавлені рани. Жінка говорить з вітром, просить його, аби жодна стріла не долітала до князевої дружини, з Дніпром та сонцем — щоб стали в поміч її коханому.

Полоненому Ігореві не спиться, він планує, як буде втікати. Невдовзі в нього вже був кінь, якого добув для князя Овлур. Та й помчав Ігор до ріки Донець. Стала йому в поміч кожна травинка, кожна птаха, кожен звір. Не вдалося половецьким князям, Гзакові та Кончакові, наздогнати втікача. Вернувся Ігор на рідні Руські землі, що радіють його поверненню: сонечко яскраве, дівчата співають, навіть з далекого Дунаю чутно. Ігор вертається в Київ.

Критика
«Слово про похід Ігорів» є визначною пам’яткою давньоруської літератури. Героїчну поему було написано наприкінці XII сторіччя. Автор невідомий.

У творі чітко говориться про ідею єднання різних частин руської землі, автор засуджує егоїстичну поведінку князів, конфлікти між ними за владу, в результаті яких відбулася поразка Ігоря та його воїнів. Але водночас відчувається захоплення автора князями, а саме їхньою відвагою та міццю. Вони ладні померти за Руські землі, аби тільки ті не втратили своєї честі та слави.