Не можу слухати меланхолійну музику. Особливо ту, яка вабить танцювати граційним звучанням, тож зрікаюся її непомітно та виливаюся одним широким потічком журби! І я не здатна більше опиратися сумним настроям. Я обожнюю класичну музику. Навчилася я любові та розуміння її від однієї товаришки, яка сама має душу складену з тонів, бо сама є музикою. Гармонія була її одвічним пошуком.

Ми жили спершу з Маляркою Ганнусею. А мене звати Марта. Ганнуся саме писала одну картину. В її планах був продаж цієї картини. А виручені кошти вона мріяла витратити на поїздку в Італію, де мистецтво скрізь і всюди.

Ось його вона й прагнула подивитися. Малярці було два десятки літ з хвостиком. Вона була понімеченою полькою. З великою повагою вона ставилася до своєї роботи. Під час написання картин поводилася дражливо та химерно. Але поза цим процесом завжди була надзвичайно милою. Професорам вона дуже полюбилася й вони охрестили Ганнусю «Найкращою улюбленицею долі». Дівчина була переконана, що доля справді до неї прихильна.

Я ж займалася передекзаменаційною підготовкою, щоб стати вчителем. Вивчала музичне мистецтво, іноземні мови, рукодільництво. Ми з моєю товаришкою знали одна одну ще з дитинства, тож і поселилися разом.

Кімнат у нас було 2, але вони були великими за розміром та облаштовані зі смаком, були майже комфортні, бо моїй товаришці випало народитися в добрій родині, тож дівчина хоч і не мала багатих статків,та була претензіональною й розпещеною. Інколи я зверталася до неї з порадою обдуманіше витрачати гроші. Вона відповідала, що оскільки вона — артистка, то й має відповідати правилам свого артистичного світу, що ставить вимоги вищі, аніж потрібно мені, як людині, за її словами, вузько запрограмованої. Вона продовжувала: «Тільки нам одним дано піддержувати красу життя, нам, артистам, вибраній когорті суспільства!» Та я не тримала образи на неї.

За словами Ганнусі, мій розум був міщанським, погляди домашньо-практичними та вузькими, а ще я була просякнута старосвітськими замахами жіночності. Та її вердикти не змусили мене змінитися. Я не тільки зосталася собою, а й сторожувала її. В пошуках краси вона часто не помічала лиховісних життєвих перешкод, вона мусила б перетерпіти багато горя, коли б поруч в різні моменти не було мене.

Якось Ганнуся мовила, що, коли ми не станемо заміжніми, то так і житимемо завжди. У нас буде своє товариство, звісно, що й мужчини, бо без них все одноманітно. Й житимемо так, як душа забажає. Тоді людям стане зрозуміло, що самотня жінка — не об’єкт для насмішок, а особистість, яка змогла повністю розвинутися.

Під час від’їздів Ганнусі мені було сумно. Мені не вистачало її та тієї сили, яку вона випромінювала.

Волосся малярки було майже попелястим блондом. Її лице мало правильні риси, а очі були вельми жваві та блискучі. Була вона прегарною. Життя наше разом було гармонійним. Я старанно навчалася, а вона писала картини. Останньою її роботою була копія Корреджо «Віроломна».

Якось нам підняли платню за помешкання. Ганнуся рознервувала — жбурляла речі додолу, дерла ескізи, кляла несправедливість долі і в цей час нагадувала дражливу дівчинку. Клялася, що воліла б краще враз стати сліпою, аніж далі малювати. Я без метушні та з максимальним спокоєм піднімала все, що вона порозкидала, обережно забирала малюнки, які вона тримала, а далі непомітно ховала їх, аби вона з ними нічого не зробила.

Малярка скаржилася на рідню, що присилала занадто малі кошти.

Я вигадала вихід та озвучила його — викладатиму англійську та французьку мову кільком учням, а за виручену платню будемо жити. Ганнуся запротестувала. Тоді я вигадала інший вихід — взяти ще одну співмешканку. Та артистці зовсім не хотілося бачити в нашому домі сторонню особу. Та я дала обіцянку, що ми знайдемо красиву та розумну компаньйонку. Вмовити Ганнусю було ще тим завданням. Вона цієї миті гарячково протестувала, а вже наступної — поводилася по-доброму. Близькі подруги своєю любов’ю розбалували її — своїм догоджанням та боготворінням її вроди та таланту. Ганнуся завжди відмовлялася брати від подруг кошти, які вони в неї позичали.

Малярка дуже хвилювалася, щоб я не обрала дівчину, в якої відсутні артистизм та манери. Мені ще ніхто не спав на думку, та якось повз мою душу на мить промчалося дівоче обличчя, яке змарніло та мало смутні очі. Можливо, ця дівчина трапилася мені колись серед перехожих. Може бути…

Нами була подана об’ява. І якогось грудневого дня Катерина, що займалася прибиранням наших кімнат, передала нам папірець від якоїсь жінки, що потребувала житла. Вона підписалася: Софія Дорошенко. Катерина розповіла, що «пані» була вдягнена повністю в чорному, хоч і не так красиво, як Ганнуся. Та на лиці була змарнілою й мала сумний погляд. Вона спитала, чи в них тепло, бо в неї є фортепіано й вона грає на ньому, а ще не терпить низьких температур. Ганнуся відказала, що не має бажання писати картини під акомпанемент дурнуватих музичних вправ. Катерина в розмові згадала, що на верхньому одязі пані один гудзик був майже відірваний, а рукавички були порозпорюваними та подертими. Ці слова були вирішальними для Ганнусі, й вона заявила, що не дає згоди на підселення цієї жінки до них.

У другій половині дня малярка пішла покататися на ковзанах. Я ж брала уроки розмовної англійської, які проводила одна старша англійка, попрямувала до неї. Цей час був найкращими годинами мого життя. Під час уроку я поставила питання стосовно персони Софії Дорошенко. Одній молодій німочці та одному студентові вона була відома. Зі слів німочки, Софія зарекомендувала себе порядною та гарною панночкою, а зі слів студента, що її гра на фортепіано прекрасна, а сама вона збирається вступати в консерваторію. Стало ясно, що Софія — непересічна особистість. Ми навіть могли бачитися, бо ми обидві відвідували лекційні уроки з гармонії, і її місце було через один ряд попереду мене.

По поверненню додому, я поділилася отриманою інформацією з Ганнусею. Вона відказала, що, можливо, й візьмемо.

Наступного дня в мене був урок гармонії. Там ми й зустрілися. Софія мала густе волосся темного кольору з лагідним лискучим блиском. Воно було вкладене грубим вузлом, голова була двічі обвита оксамиткою.
Профіль мала античний. Чоло з носом зливалися в одній м’якій лінії. Я відчула якийсь магнетичний потяг до неї. Вона повернулася й глянула великими здивованими допитливими очима. Я засоромилася й подивилася кудись деінде.

На другий вечір Ганнуся була роздратована: відтепер в неї не буде стипендії. Вона заливалася плачем аж поки її повністю не здолала втома, а личко не зблідло. У мене теж був пригнічений настрій, причиною якого був один молодий професор. Він теж відвідував уроки англійської, й став горнутися до німкені, мов його зрадила пам’ять про те, що до цього він навіть не говорив ні до кого, окрім мене, й ми були добрими друзями.

Німочка часто говорила, що запрошує його до себе на гостини та давала якісь невідомі обіцянки, пов’язані зі справами її батька, який був ректором університету. Звісно, що я б не змогла втяти нічого подібного, бо, уздрівши його, заливалася рум’янцем. Як би відреагувала на таке малярка? Ганнуся є артисткою, та і її черга колись настане. Мистецтво можна назвати великим чоловіком, та кохання — ще більшим.

Ганнусі раптово ніби стало все ясно й вона запитала, чому це мене аж настільки цікавить англійська, що я так на ті уроки поспішаю. Вона поділилася думкою, що ладна вийти заміж за першого-ліпшого багатого чоловіка, аби мати змогу повністю поринути в штуку. Вона б погодилася прожити життя без любові задля мистецтва.
Ганнуся продовжувала плакати, навіть заходилася терти руки, що означало те, що дівчина — в найбільшій розпуці.

Раптово ми почули стукіт в двері. Зайшла Софія Дорошенко. Вона була вся в чорному. Спершу вона сказала, що вибачається за пісній час свого приходу, але пояснила, що вдень вона не має часу, бо займається підготовкою до консерваторії. Вона була блідою та змарнілою на обличчі, її великі очі були смутні. Розмовляла лише зі мною.

Ганнуся-артистка натомість виглядала високою, гордовитою, холодною та вкрай роздратованою. Я відрекомендувала її гості. Малярка запитала Софі, чи гарно вона вміє грати. Дівчина промовила: «Я не знаю, граю так, як велить душа». Після цих слів губи Ганнусі надулися, й більше вона не зронила ні слова. Мені було прикро. Водночас я хотіла взяти цю дівчину до нас на спільне проживання, та Ганнуся, я бачила, була проти й немов направила мій погляд на ґудзики, що не хотіли триматися пальта Софії, як інші. Та на стан її рукавичок, а потім і на її пальці, чи пак, нігті, що дівчина вже починала знервовано гризти. Після паузи Софі мовила до малярки: «Пані, ніяк не зберетеся дати мені відмову? Я не маю ніяких сил миритися з тим, що комусь із мого оточення прикро через гру, яку треба вести, себто й через мою персону! Моєю найбільшою потребою є спокій, який є наслідком милування музикою та гармонією стосунків, гармонія — найважливіше! Тож я прошу вибачення й покидаю вас. Певно, тут є панівною більш тонка краса, тож мені треба пошукати тих, хто любить музику».

В Ганнусі раптом відбулися якісь зміни. Мовби ні гніву, ні обурення не було на її лиці хвилину тому, зараз вона вся сяяла в усмішці. Артистка дала згоду на переселення Софії. До того ж та внесла плату наперед за цілий квартал. Трохи побула з нами та й пішла.

На третій день переїхала. Пожитків у неї було зовсім трішки. Найкращим з усього було її фортеп’яно: чорне, матеріалом для нього стало дороге дерево, краї його були оздоблені арабескою з перлової матиці, мало такий блиск, як у дзеркала. Софія сама вирішила, де прилаштувати інструмент. Вона розповіла, що він має відмінний резонатор, та йому потрібен простір. Фортеп’ян не змовкав весь вечірній час. Звучала повтором одна мелодія — етюд Шопена ор.21 чи 24.

Вплив музики на артистку був неабияким, вона від нього аж стала блідою, а її очі немов осявали музикантку. Вперше я побачила, як над Ганнусею вдалося запанувати іншій силі, не її власній, а вона зовсім не пручалася їй.

А та, що грала, була подібна до статуї, класичний профіль якої ми бачили, її пальці літали по клавішах, немовби біле листя.

Ганнуся говорила, що Софія — справжня артистка. Я ж на її фоні почувалася мізерною та незначимою. Правда, любов — великий чоловік, та й музичне мистецтво — не менший!

Софія не багато говорила й поводилася дуже поважно, її посмішку можна було побачити не часто. Вона була донькою директора одного великого банку. Та він стратив свій маєток та раптово помер. Її ж мати живе зі своїм братом, кавалером поважного віку, і вже не один рік хвороба прикувала її до крісла. Софія хвилювалася, щоб вуйко раптом не надумав женитися, що він періодично обіцяв, бо це б значило, що вона не піде в консерваторію, а для неї це дорівнює смерті. Її мати живе на його утриманні, а вона могла б і у Відні собі заробити, — вже й зараз вона має дохід від лекцій музики, які проводить, — та в тому місті в неї б не вийшло так робити, бо вона мала б весь свій час присвятити музиці.

Ганнуся ділилася зі мною своїми спостереженнями: Софія має гарну й тонку білизну, ще гарніша її постіль, вмиваючись, завжди насипає найтонший парфум у воду, але її верхній одяг — ґудзики, що висять на одній нитці, стрічка на платті відірвана, погризені рукавиці… Якось загадково…

Ганнуся помітила, що Софія зовсім не така спокійна, але їй вдалося накласти на власні почування сильні упряжки. Якось вона розповіла, що думає про мою персону — що я могла б поцілуватися з будь-яким молодим чоловіком, аби він тільки мав хоч трохи вроди, а ще що я говірлива, подібно до сороки, й здатна обняти весь світ. Пізніше виявилося, що Софія має нещасливе кохання. Я гадала, що її знервованість продиктована смертю батька, що відійшов у вічність через сердечний удар практично на її руках. На певний час дівчина навіть отримала від лікаря заборону на заняття музикою, але вона, за її ж словами, не житиме без музики, тож не слухала його заборон та займається далі улюбленою справою. Дівчині було добре відомо, що в спадок від батька їй дісталася нервова система й хвороба, та їй була не страшна смерть.

Ганнуся була залюблена в Софію, немов чоловік, а я тихо на неї молилась. Малярка любила зачісувати її довгі шовкові коси, вкладати їх у зачіску. Я ж ніби прислуговувала обом. Ганнуся користувалася моєю допомогою, та, здавалося, й не помічала цього, а музикантка була така вдячна, мов квітка сонечку.

Софія казала, що я є вродженою жінкою та матір’ю, однією з тисяч простих, непримітних, вічно заклопотаних роботою мурах, яким судилося згинути, не отримавши щонайменшої винагороди за свій труд, але ж народжуються вони, щоб за допомогою своєї любові тримати порядок цього світу. Я соромилася цих прегарних слів, адресованих мені, та ховала обличчя в долоні. Відчувала, що вона стоїть на порядок вище від мене, я проти цієї людини почувалася звичайною трудівницею.

Ми мали багато розмов на різні теми: життєві ситуації, книги та ще багато інших. В Ганнусі інколи збиралося чималенько дівчат, яким вона давала уроки малювання. Софія (яку ми називали «музикою») часто йшла геть від товариства. Учениці від того зовсім не сумували. Її присутність насправді їм не подобалася, бо вона була найстаршою та мала щось таке, що вимагає тонкощів в помислах та поведінці.

Якось на нашій вулиці поселилися нові люди — через дорогу від нас. Ці люди були із заможних. Я відразу відмітила, що із Софією відбувалися якісь зміни. Її вираз обличчя показував гримасу ненависті. Вона грала вальс. В першій його частині музика була веселою, зграбною й елегантною. В другій же полилося розпучливе занепокоєння! Багато разів спинялася на басових тонах, і високих,і низьких, потім окидала їх та перестрибувала надшвидкою гамою до звуків високих.

Більше не було веселої гармонії. Лишився якийсь пекучий біль, який переривався іноді яснішими звуками, немов секундним сміхом. Її гра тривала половину години, чи й ще трохи, а обірвалася вона на акордах невимовної туги. Скінчила, сиділа в тиші, а потім заграла те ж. Коли скінчила, я спитала, що за мелодію вона грала. Вона відказала, що це Valse mélancolique, який вона написала сама. Щоправда, ноти ніде не записані, тільки в неї всередині.

Якось почувалася я геть погано, була нещасною, бо молодого професора надто часто бачили в німочки. А я вже точно знала, що кохаю його.

Ганнуся десь пішла. Я лежала на софі й заливалася слізьми. До мене зайшла Софія і я всім з нею поділилася.
У відповідь вона теж зізналася, що кохала чоловіка. Ніхто з них ніколи не промовив про любов. Вона була поміж них тільки як німа музика… «Я постійно знаходилася в пошуку причини того мовчання, яке мене вбивало. Ні! Навіть зараз шукаю й ніяк не знайду! Дістала для нього всі лілії зі своєї душі й кинула йому до ніг, та він не спромігся пізнати їх. Вважав, що це квіти, які підв’явши, знову від води можуть ожити». Якось він просто зник. Його було переведено на інше місце роботи, й він поїхав. Навіть не попрощався, не знайшов в собі сили розбити її серце. Він казав, що Софію можна тільки любити, саме для цього її було створено, та вона була не з тих, хто годиться в дружини. Пізніше він одружився на доньці одного броварника з чималими статками й поселився тут. Тій жінці вдалося настільки бути панівною в їхніх стосунках, що від його первісного характеру не лишилося й сліду.

Софії тричі довелося стрітися з ним. Він шкодував за нею, йому прикро чути як вона плаче, здавленим плачем, від якого здригається всім своїм єством. Дівчина сказала, що після того не кохала більше жодного чоловіка. Тепер резонатор отримав всю її душу. А в консерваторії її гра набуде ще більшої сили.

Мені було її шкода. На моє прохання вона знову заграла Valse mélancolique. Моє серце ладне було розірватися від того звучання, граціозного, заповідаючого найбільш щасливі миті, а наприкінці смутного та повного неспокою! Я не могла перестати плакати. Ні до чого мені та гордість, що про неї казала Софія, мовляв вона потребує плекання, для того, щоб втриматися в житті на плаву!

На пару днів Софія їздила провідати хвору матір. Я розказала малярці про кохання Софії. Ганнуся була переконана, що «музика» ще очікує на щось пов’язане з тим чоловіком, інакше б не грала Valse mélancolique. Вона знаходиться в пошуку гармонії.

Повернувшись від матері, Софія була в складному емоційному стані, оскільки її мати була в дуже важкому стані, тож вона мусила знову їхати до неї. А приїхала лиш для того, аби попередити рідню дівчат, яких вона вчила музики про те, що два тижні занять не буде. Від’їжджаючи вона наголосила на тому, що на її інструменті ніхто не має грати.

Та заявленого терміну не минуло, коли Софія вже приїхала. Виявилося, що її мати померла. Дівчина сиділа на своєму фотелі коло коминка. Той її образ не може стертися з моєї пам’яті. На ній була довга чорна ротонда з хутром, розхристана, вона недбало зводила її біля грудей докупи. Темне волосся у вузлі сповзло до шиї, а головою в оксамитці вона оперлася на спинку фотеля. Її лице, таке ідеальне, немов його хтось вирізьбив в мармурі. І ці великі смутні очі…

Її мати була нещасною після того, як помер її чоловік. Цілісінькими днями вона займалася читанням Біблії. Перед тим, як вона померла, Софія дала їй обіцянку, щоб під час поховання не плакатиме. Та почувши жахливі церковні співи та музику, розридалася. Їй хотілося, аби для її неньки звучала прегарна величава симфонія.

Ганнуся ставилася до Софії ніжно та тепло, була з нею такою доброю, якою вона ще не поставала при мені ні єдиного разу. Та це не допомагало.

Софія поринула в музику ще більше. На початку осені вона повинна була від’їздити у Відень, в консерваторію, де її мали взяти на навчання відразу на третій рік.

Був останній місяць весни. Все квітло. Я та Ганнуся чекали Софію, що повинна була прийти після лекційних занять, поїсти, та потім всі ми разом планували піти прогулятися. В темряві ми поринули в свої думки.

Ганнусі вдалося продати картину — копію «Віроломної». Вона вже мріяла про те, як подорожуватиме Римом. Я теж була в чудовому настрої. У мене вийшло гарно здати іспити, а ще я мала за нареченого молодого професора. З’ясувалося, що його походи до німочки були лише задля того, щоб прорекламувати друга.

Двері Софіїної кімнати були напіввідкритими. Там стояло фортеп’яно. Місяць освічував приміщення. Та в мене було таке відчуття, що звідти насувається щось подібне до гробової тиші.

Ганна нічого не говорила, та раптом водночас ми підійшли до дверей, щоб їх причинити.

Тоді ми почули, що хтось наближається сходами. Повернулася Софі. Вона не обізвалася до нас, як зазвичай.
Пішла в свою кімнату, лишила там капелюшок з парасолькою та вийшла до нас. Сіла непорушно. Запалена мною велика лампа освітила її лице. Вона була дуже блідою, а в її очах я побачила якесь незвичайне фосфоричне світло, що робило їх ще більшими.

Я та Ганнуся сказали, аби вона поїла, та вона пішла до фортеп’яна, віддавши нам листа від свого дядька. В ньому йшлося про те, що він одружився й тепер не буде оплачувати її перебування у Відні. У нас відібрало мову. Ганнуся вже тихенько заплакала, а я була паралізована почуттям страху.

З неосвіченої Софіїної кімнати линула музика, двері були відчинені. Звучав її вальс, ще потужніше, аніж завжди.

Ми з Ганнусею обидві плакали. Нам було зрозуміло, що сьогодні одна доля була зломлена.

Скінчивши гру, Софія вийшла. Сказала, що їстиме й потяглася. Однак її рух ще не скінчився, коли з її кімнати донісся сильний звук, а потім слабке та жалісливе зойкання струни. Ганна скрикнула: «Резонатор тріс!», а я: «Струна!» Я була права. В повністю відкритому інструменті ми побачили струну. Малярка безжурно сказала: «А мені здалося, що щось сталося з резонатором». Софія вже впала без тями.

Нам вдалося відтерти її, а після цього Ганнуся помчала кликати лікаря. Доки її не було, Софія промовила: «Чого вона сказала, що то резонатор? Чого?»
По приходу лікаря сталося непоправне — Софія померла від сердечного удару.

Не було більше нашої музики. Ганнуся вже й не взнала, що її не обдумане слово призвело до такого страшного наслідку. Та їй і без того було дуже складно перенести цю втрату. Я часто бачила її в сльозах, все, що вона мала барвисте, було закинуте, вона також розідрала чудову розпочату картину, для якої Софія повинна була позувати. Минуло півтора місця й Ганна поїхала в Рим…

Фортеп’ян лишився в мене. Він дістався моєму синові. У мене складається враження, що інструментові судилося тепер стати понурим та осиротілим і що гра мого сина на ньому не здатна його заспокоїти, бо він сумує за руками Софії, які торкалися до нього поглажуваннями, сповненими любов’ю та ніжністю.

Ганнуся намагається переконати мене, що моєму синові ніколи не бути артистом, на відміну від її сина. В Римі вона прожила три роки. Приїхала з двохрічним хлопчиком. Він був темний, немов бронзовий, та мав її очі.

Його батька-італійця вони лишили в Італії.

Й до нині я в вважаю, що музиці вдалося забрати життя Софії. Одна тонка струна спромоглася вбити її.