You are here
Останній лицар гетьмана
Свій місяць читання книжок про українську минувшину я завершую романом Оксани Зененко «Останній лицар гетьмана» від видавництва Український пріоритет. Це один з перших романів авторки. Він вийшов ще у 2020 році. А до мене на поличку книжка потрапила у 2021-му. Я сама не розумію, чому так довго зволікала з прочитанням, бо ж жанр роману - один з моїх улюблених. Але що тепер себе картати. Сталося як сталося. Цього разу пазл склався, роман гарно вписався у мою серпневу тематику і я з задоволенням поділюся з вами враженнями.
Цього разу машина часу знову переносить нас у XVII століття. А точніше у 1674 рік. Це були дуже складні часи. Україна розділена й розрізнена. На Лівобережжі гетьманує Іван Самойлович, який цілковито підкорився волі московського царя. А гетьман Правобережжя Петро Дорошенко відстоює абсолютно іншу політику: хоч з чортом лисим - аби не з московитами. Тепер ми розуміємо, що позиція Дорошенка була значно далекогляднішою, та в ті часи це не було настільки очевидним для простого люду. Багатьом здавалося, що бути в союзі з одновірцями, якими були московити, значно краще аніж обʼєднуватися з турками, татарами чи знову іти під владу католицької Польщі. Та Дорошенко розумів наскільки трагічним для України буде союз з москвою і боровся проти цього доки міг.
Ось на такому історичному тлі й розгортаються події роману. Генеральний суддя Лівобережної України Павло Степанович Карпенко планує віддати свою єдину доньку Олесю за московського воєводу Григорія Ромодановського. Часи непевні, а цей шлюб може стати запорукою безпеки й процвітання роду Карпенків. Та для Олесі краще вмерти аніж вийти за цього пихатого московита. Вона розуміє, що стане невільницею, вийшовши заміж за осоружного князя. Тож відважна дівчина вирішує втікати до Чигирина, тодішньої столиці Правобережжя. Саме там мешкає її тітка Василина, яка всіляко підтримує гетьмана Дорошенка. Від Батурина до Чигирина дорога далека й небезпечна. Та все ж (хоч і не без пригод) дівчині вдається дістатися до Чигирина. Тут Олеся знаходить своє кохання.
Але дія роману Оксани Зененко відбувається не лише в далекому минулому. Другою сюжетною лінією є події, що відбуваються в сучасній Україні. Влітку 2014 року директор одного з телеканалів українського телебачення Богдан Рибчинський купує в антикварній крамниці старовинний годинник з портретом шляхетної панночки. Цього ж дня йому на електронну пошту приходить дивний лист. Це стало своєрідним містком між сьогоденням та подіями часів Петра Дорошенка.
Оксана Зененко створила чудовий роман. Він дуже цікавий, як з погляду пізнання історії, так і своєю побудовою. Адже переплетення сюжетних ліній двох різних епох з різницею в більш як триста років безсумнівно є цікавим літературним засобом. Я дуже люблю такі різночасові сюжети. Правда, для поєднання їх між собою авторка використала містично-фантастичний компонент. Я не надто полюбляю такий жанр, але тут вважаю його доречним. Сприймаю використання фантастичних елементів розповіді, як місток між минулим та сьогоденням. Адже по-іншому важко було показати звʼязок між персонажами та й загалом підкреслити тяглість історичного процесу.
Ця книжка, як і попередня прочитана мною, про сміливих українських жінок. Олеся Карпенко, її тітка Василина, та навіть проста служниця Ганна - це приклад відваги, мужності та відданості. Ми бачимо, що і в ті далекі часи українські жінки не є безвольними й затурканими. При потребі вони можуть стати на захист себе та своєї Вітчизни. А ще вони вміють палко і віддано любити. Сюжетна лінія кохання Олесі й полковника Івана Демиденка надає роману особливого романтичного вайбу. А далі в романі естафету відважного жіноцтва приймає від своїх попередниць наша сучасниця волонтерка Аліна Макаренко. Її поява в сюжеті - це гарний приклад жіночої сили, мужності та патріотизму в новітній війні з московитами.
Роман «Останній лицар гетьмана» - це, безперечно, твір про силу духу українського воїнства та звитяжний подвиг наших краян. А ще він про тяглість традицій, що беруть початок в глибині віків. Адже в жилах наших сучасників тече кров їхніх предків, як в прямому, так і в переносному значенні. В кожен період своєї історії українцям доводилось ходити манівцями, шукаючи кращої долі, кожен такий етап збирав криваві жнива цвіту нації. Так було і так є. Але жодна жертва не є марною. Бо якщо навіть в короткостроковій перспективі боротьба не досягає успіху, то вона все одно має велике значення для глобального історичного поступу. Козак-характерник Іван Демиденко, який бачив майбутнє, точно знав, що Україна здобуде свою незалежність лише через триста років, але ані на мить не сумнівався у тому, що їхня боротьба і понесені заради цього жертви мають сенс. Тож і ми маємо вірити та боротися за свободу без краплини сумніву у правильності вибору свого шляху.