Моя сьогоднішня розповідь буде про роман американського письменника Майкла Каннінгема «Години». В 1999 році цей твір був нагороджений Пулітцерівською премією та літературною нагородою ПЕН/Фолкнер, тож цілком підходить під мою квітневу читальну тему. В Україні роман вийшов у видавництві Vivat у 2017 році в перекладі Оксани Постранської. А до мене книжка потрапила минулого року, як «трофей» аукціону на підтримку ЗСУ.
На обкладинці книжки ми бачимо три жіночі постаті в хитких паперових корабликах. Це зображення - максимально точна метафора того, що хотів донести автор своєму читачеві. Три жінки є героїнями роману. Вони жили в різний час, в різних містах, на різних кінцях світу, але невидима нитка таки зʼєднує їхні долі. І саме ця ментальна нитка є обʼєктом творчого експерименту Майкла Каннінгема. Тож я розповім вам трохи про кожну з цих героїнь.
Перша жінка - цілком реальна людина, яка відома сьогодні багатьом поціновувачам літератури. Це британська письменниця Вірджинія Вульф, одна з найвизначніших постатей літературного модернізму ХХ століття. В 1923 році Вірджинія разом з чоловіком, журналістом і видавцем, Леонардом мешкає у Ричмонді - передмісті Лондона. Там вона працює над романом «Місіс Деловей», який згодом приніс їй всесвітню славу.
Друга жінка - Лора Браун з американського Лос-Анджелеса. Надворі 1949 рік, Лора - молода дружина та мама трирічного Річі, яка носить під серцем вже другу дитину. Її чоловік Ден пройшов пекло війни й тепер він здається абсолютно щасливим. Ще б пак, в нього чудова родина, добра робота, він має можливість забезпечувати своїх близьких всім необхідним і навіть більше. Ден неймовірно кохає свою дружину і робить все, щоб її життя було комфортним. Лора любить читати і в години перепочинку вона читає роман Вірджинії Вульф «Місіс Деловей».
Третя жінка живе в Нью-Йорку наприкінці 90-х. Їй пʼятдесят два роки й звати її Кларисса Вон. Вона відома редакторка і має багато друзів в літературних та кінематографічних колах. Саме зараз вона готує вечірку на честь отримання її другом Річардом престижної поетичної премії. Вона хоче підтримати Річарда, адже він дуже хворий, ВІЛ робить його життя просто нестерпним. Колись давно, в часи їхньої юності, Річард був закоханий в Клариссу. Одного разу він сказав, що їй не пасує прізвище Вон і став звати її Клариссою Деловей, бо саме так називалася головна героїня роману Вірджинії Вульф.
Як бачите, тою ниткою, що звʼязує трьох наших героїнь є саме роман Вірджинії Вульф «Місіс Деловей». Він відіграв в житті кожної жінки надзвичайно важливу роль і визначив долю. Тому проблематика, яку заклала Вірджинія Вульф у своєму романі, плавно перейшла в роман Майкла Каннінгема. Тож в цьому контексті я б поговорила про саму письменницю та про те, що її хвилювало, бо саме це стане ключем до роману «Години». Вірджинію Вульф вважають іконою фемінізму. Хоч її шлюб з Леонардом Вульфом був щасливим, адже чоловік всіляко підтримував її ідеї, сприяв у творчості та піклувався про її здоровʼя, та все ж це радше був шлюб з розрахунку (принаймні з її боку). Вірджинія не приховувала свої лесбійські схильності. Всі ці психологічні проблеми призвели до депресії та неодноразових спроб самогубства і, безумовно, знайшли відбиток у її творчості.
Майкл Кеннінгем придумав дуже оригінальний спосіб висвітлення схожих проблем, взявши за основу творчість своєї літературної попередниці. Тож не дивно, що роман «Години» здобув славу й визнання та став лауреатом найпрестижніших премій. Три історії вкладаються одна в одну, як скриньки різних розмірів, утворюючи одне ціле. Ще однією особливістю роману є те, що багато речей автор показує читачу лише натяками й наша фантазія вже сама домальовує можливий подальший перебіг подій. Але таким чином він тримає інтригу і лише наприкінці ми дізнаємося багато несподіваного про героїнь. Я маю на увазі його вигаданих героїнь, бо доля основної з них, Вірджинії Вульф, є вже наперед відомою і доволі трагічною.
Роман «Години», безперечно, цікавий і нестандартний твір. Мене він зачепив не стільки своєю проблематикою, як оригінальним способом побудови та стилем викладення. Правда, дещо дивував переклад. Не те що б він був поганим, але слова, які застосовувала перекладачка мене часом заскакували зненацька. Ось до прикладу: «вродини», «вбозтво», «гаразденько», «смітниця» або ж «з неприкметними грудьми» чи «штори з проолієного полотна». Були й такі, значення яких я зовсім не зрозуміла і суть вгадала лише по контексту. Та загалом це не позначилось на моєму сприйнятті роману. І я таки рекомендую його для читання всім, кого не дратує тема нетрадиційних сексуальних стосунків.
Героїні Майкла Каннінгема, що жили через багато років після написання роману Вірджинії Вулф, надихалися ним і взяли собі його, як керівництво до дії. Це привело до великих страждань та зламаних доль. Та попри це роман не є песимістичним і понурим, бо навіть смерть тут є світлою. Книга дуже атмосферна та з глибоким задумом. Після прочитання залишає тривалий посмак і є зразком доброї інтелектуальної прози.