«Що то за життя без кави»… як кавоманка не можу не погодитись!
Читаєш, місцями не розумієш, що ж відбувається, але не можеш відірватись і ловиш у фіналі сльози від безвиході життя - всі ми помираємо на самоті, ось тільки були цілим світом і враз не стало нічого, і все стало неважливим. Як будинок старої Стасі- не стало господині і його місце зайняло небо...
Я ніби прожила життя в Правіку з усіма його дивними і такими різними жителями, бачила зміну поколінь, народження дітей, смерті дітей, війну, розстріл євреїв, бої, що котились Правіком, людей, що втікали до лісу, копали землянки, жили дарами лісу і так хотіли повернутись додому, плакали над розбитим майном, відбудовували своє життя заново, кохали, ненавиділи, помилялись, відштовхували «не таких» людей, вбивали і жили далі. Страшні невідомі німці, ще страшніші відомі більшовики, жахи війни, голод і постійний страх, життя під наглядом і контролем. Селище, заховане між лісами, що містить в собі цілий світ. Амбіції та прагнення людей чогось більшого, що в проекції часу витікають як пісок, незмінним залишається лише Правік.
Три покоління, три світи – світ між війнами, світ війни, світ без війни. І як дві ріки –Білянка і Чорна, що омивають Правік з’єднуючись в один потік, так і події в житті людей перемішані горем, втратами, радістю та щастям. Рід Павла Божого, що тісно переплетений з містикою – відлюдкувата Колоска та її дитина, Водяник та Злий чоловік з лісу, грибниця, як серце самого Правіку, діти, які відчувають все не так як дорослі. Населення Правіку невелике, декілька родин, що за межами Правіку нам невідомо, люди народжуються, проживають свій вік і помирають саме тут в Правіку, на і зміну стає нове покоління тих же родин, немає в Правіку чужинців, зовнішнього світу та його впливу.
Книга наповнена символізмом та містикою. І дуже цікава замітка – коли б народжувались лише дівчатка – не було б війн на світі… і в Павла Божого всі внуки – дівчатка.