Світ німував, коли ми помирали" - цей вислів з книги найкраще демонструє крик маленького африканського народу ібо, якому так і не вдалося втримати незалежність своєї країни Біафри та опинитися на міжнародній мапі світу.

Звільнившись у середині минулого століття від колоніального минулого перед країнами Африки постало непросте завдання: не лише подолати безліч міжрелігійних, етнічних та внутрішньополітичних конфліктів, а й будувати майбутнє, не тяготіючи колоніальним минулим.

Але без крові не обійшлося: війна у 1967-1970рр. у Ніґерії стала неминучим результатом попередніх подій, адже кордони країн Африки визначалися не за етнічними, релігійними, мовними аспектами, а саме за колонізаторською хіттю, що мала свій економічний зиск.

Плем'я ібо жадало вийти із постійного затемнення, і отримати свою половинку жовтого сонця. Їхня країна Біафра мріяла відділитися від Ніґерії та отримати свою незалежність.Наприкінці 60-х рр. злочини мусульман племені гауса проти народу ібо переросли у кровопролитну війну і забрали за три роки три мільйони людських життів. На жаль, вони не стали єдиними на африканському континенті... Руанда, Конго, Судан, Сомалі... Ці конфлікти продовжуються й до нині.

В центрі уваги твору - війна на землях Біафри, а представники племені ібо стали головними героями книги. Ґвалтування, вбивства дітей, жінок та старих людей, сигнали повітряної тривоги, укриття, авіабомбардування (слід СРСР відзначився і у тій війні)... Все це було в історії воєн, і продовжує бути. Але дивовижність цієї книги у тому, що попри постійний голод, жорстокості та жахіття війни, попри здаволося постійну темінь та безпросвіт, герої цієї історії не втрачали надії, вони вірили, сподівалися та любили, намагалися долати відчай, страх і самих себе.

Може комусь видатися: "Африка - це так далеко, нащо нам цікавитися їхніми міжетнічними конфліктами та війнами", коли самі живемо в часи війни? Але, якщо ми прагнемо бути почутими у світі, то мусимо й ми бути чуйними до історії інших народів.