Я завершую своє читання про українців на чужині романом Олеся Ільченка «Порт Житана» від видавництва Meridian Czernowitz. Цього разу події розгортаються у Женеві, хоча не тільки там. Доля закине наших героїв у Краків, Берлін, Париж, Ніцу, Монако ну і, звичайно, в Київ. Але давайте про все по черзі.

У грудні 1920 року студент Української академії мистецтв Марко Мазур став перед вибором: залишатися в охопленому більшовицьким шалом голодному і холодному Києві чи тікати за кордон подалі від усього цього безумства. Думав юнак не довго. Його вже нічого не тримало в цьому спаплюженому більшовиками місті, батьки померли в розпал «іспанки», а дядько з кузиною подалися у світи ще раніше. Тож правдами й неправдами на початку 1921 року Марко опиняться в Європі. Тоді він ще не знав, що через якихось десять років здобуде визнання серед паризької богеми, а його картини будуть продаватися з великим успіхом. Шлях Мазура до цього був складним і тернистим. Та Маркові щастило на людей, які не просто допомогли йому вижити, а стали сходинками на шляху до слави. Цьому сприяло й унікальне середовище, що створилося в Парижі в міжвоєнний період. Десятки тисяч художників, літераторів, музикантів обрали для себе це дивовижне місто і воно щедро віддячувало їм за прихильність. Тож на той час, коли Париж захопили німці, Марк МазЮр (так на французькій манер місцеві звали художника) мав вже немалий доробок своїх творів, визнання та достаток. Та війна внесла свої корективи. Почалися складні часи, боротьба за виживання, небезпека та хаос. І після війни слід художника губиться. Його вважають загиблим, а мистецький доробок втраченим. Лише невелика кількість картин знайшла притулок у приватних колекціях.

Друга сюжетна лінія роману розгортається вже у наші дні. На початку 2010 року до влади в Україні приходить Янукович та його донецький клан. І на цьому ґрунті починають зʼявлятися нові олігархи. Для декого з них не останньою метою є скуповування мистецьких цінностей. Один з таких скоробагатьків Борис Берг наймає київського мистецтвознавця Сергія Коваленка для формування колекції картин художників-модерністів першої половини ХХ століття. Родзинкою колекції мають стати твори українських митців. І Сергій відправляється до Європи на полювання за мистецькими шедеврами.

Як ви вже розумієте, ці дві сюжетні лінії мають точки перетину. І саме ці точки визначають основну інтригу роману. Чи знайде Сергій Коваленко картини українських художників у галереях Західної Європи? Чи розкриється таємниця зникнення Марка Мазура та його художньої спадщини? Як складеться подальша доля героїв сучасної сюжетної лінії, розгортання якої сягає подій Майдану та початку російсько-української війни? На всі ці питання ви отримаєте вичерпні відповіді читаючи роман «Порт Житана».

Жанр цього твору важко визначити. Тут є детективна лінія зі справжнім вбивством, тут є складна любовно-психологічна драма, тут піднятий цілий історичний пласт за сто попередніх років, але найвагоміша тут все-таки мистецька складова. Подекуди текст виглядає як наукова робота з мистецтвознавства. Автор проробив колосальну дослідницьку працю, деталізуючи художнє середовище української еміграції міжвоєнного періоду.

Не є секретом, що художник Марко Мазур - образ, вигаданий автором. Хоча ні, не вигаданий, а скомпільований з різних реальних історичних персонажів мистецького середовища тієї епохи. У свій роман Олесь Ільченко вміло інтегрує реальних людей і це теж додає твору реалістичності. Перед нами постають українські художники Василь Хмелюк, Олекса Грищенко, Михайло Андрієнко, Олександр Архипенко. Серед друзів Мазура бачимо Сергія Лифаря та єпископа Івана Бучка. Окрім того, дух епохи забезпечує присутність тут Роберта Делоне, Марка Шагала, Пабло Пікассо та інших великих митців того часу. Саме лінія минулого захопила мене в романі особливо. Адже історія міжвоєнного періоду - це найулюбленіша моя тема. Та треба віддати належне і тому, як цікаво автор описує лінію сучасності. Період 2010-2014 років насичений подіями і багато з них знайшли своє відображення в романі. Особливо мені імпонувало те, яку роль автор відвів російським олігархам і якими ницими та аморальними (читай реальними) їх змалював. Бо ж саме росіянами були знищені та викрадені величезні пласти української мистецької спадщини. Багато мистецьких імен пішло у забуття через репресії стосовно творчої інтелігенції, а до багатьох українських митців просто приклеєно ярлик «руский». І через це українське мистецтво все ще неналежно поціноване у світі. Тому проблеми, які Олесь Ільченко порушив у своєму творі, є важливими та актуальними.

Чого мені забракло у цьому романі, то це розгорнутості. Маючи такий потужний матеріал, автор міг більш розлого описати події. Натомість він вибрав доволі дискретний стиль, помістивши у двісті пʼятдесят сторінок величезну кількість подій, персонажів та історичних фактів. Подекуди текст скидався на публіцистичний твір або на тези до великого художнього твору. Але це суто моє субʼєктивне бачення і викликане воно насамперед тим, що я ніяк не хотіла розлучатися з героями роману, який закінчився аж занадто швидко.

Ще одним важливим персонажем роману є Женева. Видно, що автор любить це місто, в якому мешкає вже понад десять років. І я теж, завдяки йому, закохалася в Женеву. Поки що заочно. Але сподіваюсь, що колись таки зможу здійснити свою мрію: сісти на терасі ресторану «Порт Житана» за столик зі сліпучо-білою скатертиною за філіжанкою кави, дивитися на гладінь Женевського озера та споглядати вдалині засніжений конус Монблану. І було б не зле, якби цю мить розділив зі мною автор цієї прекрасної книжки, яку я обовʼязково візьму з собою.