Оповідання Михайла Коцюбинського, повністю в його дусі, де видно відбиток таланту письменника: усього на одинадцяти сторінках розкрити цілий світ, що утворився у міжгір'ї, темному, коли у горах світло, нічному, коли у горах вже день. Можливо, саме місце розташування жіночого монастиря у «дикій чаші» справило вирішальний вплив і на матушку-ігуменю, і на сестричок, і на відносини між ними. Спочатку не віриться, що між сестрами монастиря можуть бути такі дріб’язкові сварки, однак потроху читач розуміє, що Михайло Коцюбинський недарма називає інший, зовнішній від монастиря, світ виключно словами матушки-ігумені «грішний світ», іронізуючи та підкреслюючи, що слова можуть і не відповідати дійсності (якщо сказані для налякування), і що дорога, яку ми боїмося, насправді може нас привести до порятунку. Дуже тонко, мудро письменник попередньо вводить історію Ганни (як завжди, лаконічно, у двох реченнях,) яка, залишившись у «грішному світі», тобто у миру, вийшла заміж, стала весела, здорова та навіть має крамничку. І тому не лише читач, але і сестрички вже мають надію на те, що і для них у долині «світитиме сонце» та «битиметься хвиля живого життя».

А в міжгір’ї натомість з по-справжньому живих лишилася сама Алма… Річка, що «гомонить у туманах».