Сьогоднішня моя розповідь про роман австралійського письменника Маркуса Зузака «Крадійка книжок».
Головною героїнею роману є німецька дівчинка Лізель Мемінгер. Її історія розпочинається взимку 1939 року, коли волею долі десятилітня Лізель опинилася у містечку Молькінг недалеко від Мюнхена. Вона оселилася у родині Ганса і Рози Губерманн, які стали її прийомними батьками. А далі перед нами розкривається картина її життя впродовж непростих воєнних років. Весь спектр людських емоцій та почуттів, від великої любові до лютої ненависті, від щироі радості до безутішного горя, від веселої безтурботності до всеосяжної тривоги, промайне перед читачами наче на кіноплівці.

Світ малої Лізель - це люди, з якими її звело життя у ці непрості часи. Насамперед це її прийомні батьки. Ганс - ветеран Першої світової війни, на якій йому дивом вдалось вижити. З тієї війни він приніс акордеон і борг перед родиною загиблого товариша, що врятував йому життя. Ганс тихий, добрий і людяний. Він став для маленької дівчинки цілим всесвітом. На відміну від свого чоловіка, Роза дуже імпульсивна, нестримана у своїх висловах та емоціях. Спершу вона видається нам типовою «злою мачухою», але потім розкриється неймовірна глибина її душі. Ця ситуація дуже нагадує сюжет «Абрикосової книгарні», тож тих, кого зачепила історія Міська Фариняка, розповідь про долю Лізель Мемінгер теж не залишить байдужими.

Найближчим і найвідданішим другом Лізель став сусідський хлопчик Руді Штайнер. Цей запальний вічноголодний шибайголова з безліччю неймовірних ідей в голові дав дівчинці надійну опору та впевненість. Саме йому Лізель могла довірити найпотаємніше. Для Руді ж Лізель стала першим хлопчачим коханням, а її поцілунок - найзаповітнішою мрією та метою.

Та головною людиною, що змінила для Лізель цілий світ, став чоловік, на ім'я Макс Ванденбург. Однієї тривожної ночі він переступить поріг дому Губерманнів і тим самим дасть поштовх всім його мешканцям змінити своє життя та зрозуміти хто ж вони насправді. Це розуміння буде дорого коштувати їм усім, але водночас викристалізує найкращі людські риси кожного.

Важливою постаттю у всій цій історії є пані Ільза Герман - дружина мера містечка Молькінг. Це жінка з непростою долею, власниця величезної бібліотеки, в якій Лізель буде, у досить дивний спосіб, черпати силу впродовж страшних воєнних років.

Та все-таки у цьому романі є персонаж, який, як на мене, головніший навіть від Лізель Мемінгер. Він створює характер і стиль цього твору. Від його імені ведеться вся ця розповідь. Його ім’я Смерть. Саме від нього (німецькою «смерть» чоловічого роду, тому наш оповідач чоловік) ми дізнаємося про все, що відбувається з іншими персонажами. Інколи він, наче збиткуючись з читача, спойлерить і привідкриває нам завісу того, що станеться з героями у майбутньому, адже знає, кому час зустрічатися з ним, а кому ще дуже далеко до такого знайомства. І від того передчасного знання у нас починає боліти душа.

Смерть у романі не є страшним і бездушним персонажем. Він є просто ретельним виконавцем, що переносить душі людей на конвеєр вічності. У нього завжди вистачає роботи, а у ті зловісні часи її додалося незліченно більше. Війна примусила його працювати з посиленою інтенсивністю. Щоб ви відчули ставлення Смерті до своєї зловіщої місії, дозволю собі зацитувати один з його монологів: «Кажуть, що війна - найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна - ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечима і без упину повторює те саме: «Виконуй, виконуй!». Доводиться докладати ще більше зусиль. Виконувати роботу. А начальник навіть не подякує. Він вимагатиме ще більше». Ой, як нам зараз близькі і зрозумілі ці слова. Як перекликається в нашій душі все, що відбувалося з персонажами роману 70 років тому: завивання сирен, довге сидіння у підвалах під час авіанальотів, переживання за тих, хто на фронті і біль важких втрат. І хоч автор розповідає нам про німців, громадян країни, яка і розпочала цю страшну бійню, але читач не відчуває до них ненависті, бо всі ці люди стали жертвами амбіцій свого навіженого фюрера і його поплічників. Головні персонажі роману робили немислимі, з точки зору логіки виживання, речі, щоб врятувати людей, до яких подекуди не мали жодного стосунку. І мені здається, що робили вони це в першу чергу, аби самим не втратити людської гідності.

Автор дуже філігранно, з допомогою влучних алюзій, показує читачеві першопричину, що привела до фатальних наслідків для німецької нації, а відтак і для всього людства. В голову всього він ставить слово, яке посіяне у підготований ґрунт, згодом дало небачений врожай. Ця формула працює і сьогодні. Хіба не так?

Маркус Зузак народився в Австралії у сім’ї емігрантів з повоєнної Німеччини. Мабуть, він багато чув від батьків про ті жахи, які їм довелося пережити. Тому роман «Крадійка книжок» вийшов дуже реалістичним і душевним. А ще велику вагу відіграв особливий авторський стиль. Увага до деталей робить його вишуканим та спонукає читати уважно і вдумливо. Кожне слово має значення, кожна думка - алюзія на щось важливе. Його лаконічні і влучні речення, що інколи складаються лише з одного слова, наче кулі, вбивають наповал. Я давно не читала чогось подібного.

Та в цій бочці меду таки є ложка дьогтю, яка віддає гірким присмаком. Я просто уявити не можу, як можна було так недбало поставитися до перекладу такого вартісного твору. Так, саме недбало, бо загалом стиль викладення переданий нам Наталією Гоїн, цілком гідний. Але часом просто кров ішла з очей, читаючи слова, які наче гугл-перекладач перекладав. Щось на зразок «нема сечі терпіти ці борошна». Ну хіба ж не можна було задіяти якогось відповідального редактора-коректора, щоб уникнути такої ганьби!

Та загалом роман просто вражає! В ньому закладена глибока філософія життя і смерті. Він ілюструє, що часом те, що здається нам злим підступом долі, може врятувати, а «щасливий квиток» може стати фатальним. Він про неймовірну силу виживання наперекір всьому, про велику любов і щиру відданість, про протистояння системі, про жертовність, віру та надію. А ще це твір про вагу слова і книги в нашому житті. Я щиро рекомендую роман Маркуса Зузака. В сьогоднішніх умовах він для багатьох може стати точкою опори та джерелом внутрішніх сил.