Андрій Любка стверджує, що найкраще і найприємніше книжки читаються восени. Тож символічно, що свою читальну осінь я розпочала з його нової книжки «Щось зі мною не так», яка традиційно вийшла у видавництві Meridian Czernowitz . Це збірка коротких розповідей, есеїв, які автор писав впродовж двох карантинних років і напередодні війни здав до друку. Признаюся, більшість текстів були мені вже так чи інакше знайомі, бо читала їх в колонках інтернет видань чи інших публікаціях Андрія. Але нема нічого приємнішого, як читати все це вкупі, зібране в одній книжці. Сказати, що читання було приємним і цікавим - це нічого не сказати. Це просто бальзам на мою, змучену читанням Косача, читальну душу. Ви навіть не уявляєте, як затишно було сторінка за сторінкою поглинати ці короткі, лаконічні і дуже влучні тексти, що звучали в моїй голові голосом Андрія Любки! Суцільна психотерапія!
Розповіді Андрія Любки різнопланові. Вони можуть бути іронічні чи синтементальні, гумористичні чи пізнавальні, філософські чи моралістичні, але завжди особливі і атмосферні.
Дуже цікаво читати розповіді про реальні випадки з життя автора. Такі історії завжди щирі і викликають симпатію. З книжки ви дізнаєтесь про те, як Андрій кілька годин був в ролі Любка Дереша, про абсурдні ситуації, які траплялися з ним при перетині кордону (хто ж не пережив такого!😜) про дивний сувенір, який одного разу запропонував йому торговець у Сараєво, про цінний урок вартістю в 100 баксів, про те, як Андрій проспав свій літак у Пізі чи про його дивну дискусію з свідками Єгови по дорозі до Америки.
Розповіді, що увійшли до книжки, писалися в основному під час карантину, тож в багатьох з них відчувається величезна туга за подорожами. Особливо автору (як і мені) бракує мандрів Балканами. Його спогади допоможуть читачеві віртуально переміститися в різні куточки світу: в Констанцу і Краків, в Зальцбург і Єрусалим, у Варшаву і Пізу, в Бухарест і Токай, в Ліван чи на Мальту.
Дуже цікавими є роздуми автора про великих і знаменитих - Григорія Сковороду, Пауля Целана, Тараса Шевченка чи Мілана Кундеру. Він намагається уявити їх в сьогоднішньому світі чи провести паралелі і адаптувати до нинішніх обставин.
У книжці фігурують прізвища, які заставили мене вдатися до Вікіпедії. Можливо вам вони будуть відомі, але я, дякуючи автору, вперше дізналася про композитора Віктора Косенка, поета Збігнєва Герберта і політика Йозефа Тісо.
Кожен читач обов’язково знайде у цій книжці щось цікавого для себе. Бо теми, яких торкається автор, надзвичайно різноманітні. Ви зможете дізнатися про лежання та сон, про найкращу і найгіршу пору року, про те, чи потрібна реставрація старовині, про катання на лижах, про черешні присмачені адреналіном, про ментальність українських водіїв, про надмірне споживання, про депопуляцію, про пам’ять закодовану в музиці, про феномен українських маршруток, про сучасне хуторянство, про важке дитинство 90-х, про галантність і фемінізм, про цвинтарі і базари, про хвилини, які дають сенс нашому життю, нро ностальгію за місцями, які пам’ятають нас іншими, про готелі, як спосіб відчути свободу, про батьківство, про дитячі мрії, про те, що любить і не любить у житті автор, про його ДНК і про те, що робить українців українцями.
А мені, як людині досить тісно пов’язаній з книгочитанням, особливо цікавими були роздуми автора саме на цю тему. Тим більше, що наші погляди з цього приводу дуже схожі. Я, як і він, досить скептично ставлюся до мотиваційної літератури, вважаю, що читання не тотожне навчанню, а книжки, насамперед, мають приносити задоволення. А ще я так само ревниво, як і автор, ставлюся до книг з своєї бібліотеки. Мені важко їх комусь позичати чи дарувати (тож не дивно, що у книжковому аукціоні на підтримку війська я переважно на стороні тих хто купує, а не тих хто надає книжки). Цікавою була мені історія про написання автографів на книжках, бо ж з легкої руки Андрія (ну напевно вже всі знають про те, що саме завдяки йому я є автором книжки😉), мені тепер теж доводиться досить часто вигадувати такі підписи. Тож якщо що можу давати майстер-класи. 😆😆😆
Хоч тексти, що увійшли до книжки, були написані ще до широкомасштабного вторгнення московитів, в деяких із них таки присутня тема війни і передбачення великих потрясінь з нею зв’язаних.
Щось моя розповідь про книжку людини, яку дуже люблю і якою надзвичайно захоплююсь вийшла якоюсь пісною і сумною. Може то не з Андрієм, а зі мною щось не так? 🤨🤨🤨 Тож хоча б на завершення треба додати якусь перчинку.
Спробую внести кілька пропозицій і дати кілька порад.
По-перше, добре було б надати автору книжки звання професора лежачології, по-друге, видати йому патент на винахід безцінного приладу - пафосометра і по-третє, обов’язково закріпити за ним винахід нового теологічного терміну «гріхо-католик».
Окрім того хочу поділитися з автором безцінним власним досвідом, перевіреним роками експериментальних випробувань: ніколи не зупиняйся в готелях і не харчуйся в ресторанах з назвою, що співпадають з назвою міста. Це рудимент радянських часів і нічого доброго від таких закладів чекати не варто. Чому я даю таку пораду ви дізнаєтесь, прочитавши книжку.
Ще хочу висловити автору слова співчуття у зв’язку з тяжкою втратою дорогої і близької серцю речі. Хто-хто, а я надто добре розумію, як тяжко таке пережити. Саме ця обставина і змусила мене колись звернутися з пришелепкуватим проханням до одного відомого письменника. 😂😂😂 На щастя в моєму випадку все закінчилося якнайкраще.
Ну і наостанок наберуся нахабства спитати автора: коли ж нарешті я зможу знайти себе у його оповідках про курйозні життєві історії? 😀😀😀