Своє читальне літо я завершую книжкою Юрія Косача «Сеньйор Ніколо», виданою Видавництва «Абабагаламага». Цей товстунець у понад п’ятсот сторінок стояв на моїй книжковій полиці ще з часу його виходу в світ у 2018-му. Купила книжку разом з іншим романом автора - «Володарка Понтиди», яку мої друзі-письменники дуже рекомендували і характеризували, як шедевр світового рівня. Але перш ніж розповісти про книжку хочу трохи зупинитися на особі автора. Навіть у тих, хто ніколи не чув про нього, прізвище Косач, безперечно, викличе зацікавлення. Адже в українському літературному середовищі його носіями були аж дві, не побоюсь цього слова, геніальні жінки: Ольга Косач-Драгоманова та її донька Лариса Косач. Хоча в історію вони увійшли, як Олена Пчілка та Леся Українка. Так, Юрій Миколайович Косач має безпосередній стосунок до обидвох письменниць, він є сином молодшого брата Лесі Українки і виявився гідним продовжувачем творчих традицій своєї бабусі і тітки. Життя Юрія, як і багатьох представників родини Косачів, склалося досить драматично. Він народився у 1908 році в Колодяжному, вивчився у Варшавському університеті, але за свою проукраїнську позицію в 30-х роках потрапив до польської в’язниці. Звільнившись, нелегально перебрався до Праги, а потім до Парижу. Там його і застала Друга світова війна. Як і багато українців, Косач мав ілюзії щодо можливості становлення української держави з допомогою німецьких багнетів. З німцями він повернувся в Україну. Але невдовзі опинився у фашистському концтаборі. Після війни і митарств по таборах для переміщених осіб Юрій Косач емігрував в Америку, де і прожив все подальше життя. До проголошення української незалежності він недожив лише півтора року. По собі залишив достойний літературний спадок, рівень якого фахівці оцінюють дуже високо.
Спливав час, а моє читання книг Юрія Косача щораз відкладалось. Та у серпні цього року своєю читальною тематикою я вибрала романи про класиків української літератури. І тут я згадала про книжку Косача, на обкладинці якої красувався портрет Миколи Гоголя. В цьому місці багато хто скептично скривиться і скаже: «Теж мені знайшла українського класика. Він же жодного слова українською не написав! Та це ж чистої води прихвостень російської імперської влади». До певної міри можна з цим погодитися. Постать Гоголя і справді досить суперечлива та контроверсійна, але чи варто цілком і повністю відхрещуватися від його творчості - велике питання. Знаєте, рівно два роки тому в рамках великого туру Україною, я побувала на Полтавщині і зокрема в місцях, які звикло називають гоголівськими: Миргород, Великі Сорочинці, Диканька. І мене не покидає думка, що людина, яка виросла і сформувалася на цих питомо українських теренах ну ніяк не могла нести в собі жодного великоруського духу. Так сталося, що Господь обдарував Гоголя великим літературним талантом, але не дав сили волі, щоб, жертвуючи своїми благами, протистояти імперському шовінізму. Гоголь любив красиве і ситне життя, тож заради цього мусив бути імперським пристосуванцем. Мабуть, саме ця невідповідність внутрішнього світу і зовнішніх обставин підірвала його психічне здоров’я, а відтак і забрала життя.
Мені здається, що десь приблизно так оцінював Миколу Гоголя і Юрій Косач. Адже в час, коли була написана повість «Сеньйор Ніколо», а це 1954 рік, в українському емігрантському середовищі щодо значення особи і творчості Гоголя точилися не менш гострі дискусії аніж сьогоднішні. Багато хто вважав його зрадником українського народу та імперським кар’єристом. І на фоні цієї полеміки Юрій Косач спробував створити твір покликаний реабілітувати особу Гоголя і якось інтегрувати його творчий доробок в скарбницю української культури.
У своїй повісті Косач описує життя Гололя в Римі наприкінці 30-х років ХІХ-го століття. У цьому контексті автор показує душевні терзання Гоголя, його гострий внутрішній конфлікт. Він ненавидить Росію, але не має внутрішніх сил боротися з самодержавним гнітом. Гоголь заложник своїх слабкостей.
Повість «Сеньйор Ніколо» - це невеличкий твір розміром 70 друкованих сторінок. Він виглядає, як замальовка до чогось значно об‘ємнішого. Не виключено, що автор збирався писати великий роман про Гоголя і повість була лише пробою, таким собі тизером, як сприйме його задум українське середовище західного світу. Але цьому задуму не судилося бути реалізованим.
В цьому місці у багатьох виникне слушне запитання: «Якщо повість про Гоголя займає лише 70 сторінок, то що ж на інших 440?». Виявляється (для мене це було відкриттям), що книжка, назву якій дала повість «Сеньйор Ніколо», насправді є збіркою оповідань і повістей Юрія Косача. Всіх разом тут є двадцять творів. Їх об‘єднує те, що всі вони написані в жанрі історичної белетристики. Тут охоплена історія українських земель протягом двох з половиною тисячоліть, починаючи з походу персидського царя Дарія на Скіфію і закінчуючи визвольними змаганнями 17-20 років ХХ-го століття. Для своїх творів автор вибрав цікаві, але не надто відомі сторінки історії. Особистості, що фігурують в його розповідях, викликали у мене неабиякий інтерес і, щоб дізнатися про них більше, я неодноразово заглядала до інтернет-джерел. Це і давньоруський князь Ігор, і ковельська княгиня Ольшанська-Курбська, і діти Богдана Хмельницького Тиміш, Юрко та Степанида, і дружина гетьмана Івана Скоропадського Настя, і геніальний, але маловідомий художник доби класицизму Антон Лосенко, і великий музикант Дмитро Бортнянський, і знаний дипломат та меценат Андрій Розумовський, і член Кирило-Мефодіївського братства Микола Савич, і навіть далекий предок автора, учасник грудневого перевороту в Петербурзі Яків Драгоманів. Ці короткі прозові твори Юрія Косача - це наче ретроспектива нескінченої боротьби українського народу за свою волю та незалежність. І практично у всіх описаних історичних епізодах поневолювачем українства і його основним ворогом є Росія. Нічого не змінилося протягом багатьох століть. На жаль ми і далі пишемо цей літопис боротьби за свободу. Пишемо кров’ю! Ми наче перейняли естафету від попередніх поколінь борців і продовжуємо цю безкінечну баталію. Сподіваюсь, нам таки вдасться поставити переможну крапку в цьому літописі.
А тепер я розповім про мої враження від самого читання. Книжка далася мені нелегко. Я читала її два тижні. Швидкість мого читання була надзвичайно низькою, бо деякі абзаци чи речення приходилось перечитувати по кілька разів. Справа в тім, що стиль викладення Юрія Косача дуже специфічний. В першу чергу це лексика, яка майже не вживається сьогодні в українській мові. Деякі слова можна було розпізнати хіба що по контексту. Ось приведу вам для прикладу кілька таких: виїмково - вийнятково, спровокла - повільно, неспішно, рахманний - смирний, спокійний, посполу - разом, спільно, ватран - камін. Були ще слова, які зараз звучать трохи видозмінено і їх теж незвично було сприймати. До прикладу льокай, коршма, шпада, бокобарди замість лакей, корчма, шпага і бакенбарди. І це при тому, що ніяких зносок з поясненнями невідомих чи маловживаних слів в книжці нема зовсім. Нема тут і зносок з перекладами фраз іншими мовами, яких в тексті теж достатньо. Та й сама побудова речень досить специфічна для нашого сьогоднішнього мовлення. Тож спочатку читати мені було надзвичайно важко, я нервувалася і вже навіть хотіла покинути це читання. Але моя впертість і наполегливість не дала мені цього зробити. Та й з кожною наступною сторінкою читати ставало дедалі легше. Мозок призвичаювася до особливого авторського стилю. І тепер, коли всі 510 сторінок подолані, я тішуся, що таки маю на карбі прочитання такої непростої, але надзвичайно цікавої книги. Величезний пласт маловідомої інформаці з історії України став гарною винагородою за мої зусилля. Я не буду заохочувати вас до читання цієї книги, бо кожен має прийняти для себе рішення, чи готовий він братися за таке читання. Але запевняю вас, що я обов’язково буду читати наступну книжку Юрія Косача, яка вже давно чекає своєї черги на моїй книжковій полиці.