Давно хотіла прочитати книжку про Лесю Українку. Класичного біографічного твору про письменницю у мене не було, але на поличці вже рік стояв роман Мирослава Лаюка «Залізна вода» від Видавництва Старого Лева, на обкладинці якого красувався лик Лесі. Я знала, що роман цей не зовсім про неї, чи то пак, не тільки про неї, але мені цікаво було взятися за читання такого, до певної міри, літературного експерименту.
Влітку 1901-го року, погостювавши у Чернівцях в Ольги Кобилянськоі, Леся Українка вирушила в гори Гуцульщини. Над Чорним Черемошем в урочищі Буркут на той час функціонувала знаменита водолічниця, якою керувала Теофіля Лакуста, а лікарем служив Володимир Кобринський. Заклад користувався неабиякою популярністю. Шипуча вода буркутського джерела, яку називали залізною (очевидно через високий вміст заліза), допомагала багатьом поправити здоров’я. А чисте гірське повітря і довколишня природа підсилювала лікувальний ефект. Сюди в супроводі Климента Квітки і вирушила підтримати своє здоров’я Леся Українка. 25 липня в листі до батька вона написала: «Як я тут не поправлюсь, то вже не знаю, якого мені клімату треба». На початку серпня сюди прибув і Іван Франко. Протягом п’яти днів він спілкувався з поетесою, ловив їй пстругів, співав пісні. Гірське повітря і залізна вода дало поштовх до творчості Лесі Українці – вона ночами писала вірші.
З того часу минуло сто двадцять років, але в тих краях до сих пір гуляють легенди про перебування Лесі Українки в Буркуті та в населених пунктах по дорозі до купалень: Вижниці, Косові, Яворові, Криворівні, Верховині. От на основі цього і розгортається сюжет роману «Залізна вода».
Богдан Плав‘юк після тринадцятирічного проживання в Одесі повертається на Гуцульщину, в край, де народився і виріс. Цю його подорож до батька, якого не бачив усі ці роки, обумовила давня родинна історія. Колись його мати купила ділянку землі на Буркуті, мріючи побудувати там готель. Головною родзинкою та принадою готелю мав бути лист, який Ольга Кобилянська написала Лесі Українці і передала через Ольгу Окуневську, піаністку, ученицю Миколи Лисенка, яка на той час мешкала у Яворові. Лист дивним чином до Лесі Українки так і не потрапив. Спливали літа, як вода в Черемоші і ось уже у наші дні довкола цього листа закручується така інтрига, що можна голову зламати. Крім Богдана Плав‘юка одразу кілька людей полюють за цим таємничим артефактом. Та за кілька днів перебування на Гуцульщині з Богданом відбувається цілий ланцюжок подій, які збурюють його давні спогади, відкривають багато невідомого і спонукають задуматися про життєві сенси.
Роман побудований так, що ми бачимо події почергово у різних часових проміжках: час перебування в Буркуті Лесі Українки і наше сьогодення. І скажу вам чесно, що опис минулого мені сподобався значно більше. Окрім того цікавим прийомом стало те, що розповідь ведеться окремо від кожної дійової особи того часу. Особливим задоволенням було читати одкровення таких колоритних постатей, як піаністка Ольга Окуневська, невизнана поетка з Вижниці, що називає себе Польова Птиця, молода черниця сестра Петра чи бокораш Кирило Звінчук. Та найбільше я була в захопленні від розповіді Августини Рабенюк, прабабці Богдана Плав‘юка, до якої дивним чином і потрапив лист Лесі Українки і яка передавала цей лист з покоління в покоління, як особливу реліквію. Автор просто перфектно передав колорит і енергетику гуцульської жінки того часу. І це при тому, що текст написаний не діалектом, а звичайною літературною мовою.
Що стосується основної фабули, то тут мені часом було трохи нуднувато. Бо для такого, майже детективного, сюжету трохи забагато було «водіння кози» по всіх Карпатах. Персонажі діяли інколи досить ірраціонально і нелогічно.
Це моє перше знайомство з творчістю Мирослава Лаюка. Не скажу, що я в захопленні від роману, але автор видався мені досить цікавим. Він майстерно володіє словом, вміє перфектно передати характер персонажів і атмосферу місця подій. Тож я однозначно буду ще читати його твори.
«Залізна вода» - це роман, в першу чергу, психологічний. Він наштовхує на роздуми про цінність родинних стосунків, про те, якими вагомими можуть бути речі, що на перший погляд є дрібними і несуттєвими. Кожна людина формується на тому фундаменті, який закладено у її дитинстві і весь подальший життєвий шлях вже закодований цим набутком. Страшно, коли дитячі обрАзи затаєно сидять в закамарках душі, а потім несподівано вириваються на волю непередбачуваними вчинками. Бо, як сказав автор роману, найбільша проблема світу - це ображені дорослі діти.
Інший, і доволі важливий, аспект роману - це питання жіночої самореалізації. Як ми бачимо з сюжету, ця проблема не втратила своєї актуальності з часів Лесі Українки і аж до наших днів.
Що ж до постаті самої Лесі, то вона, хоч і не є головною героїнею роману, але відіграла в його сюжеті ключову роль. Більше століття вона була легендою для багатьох поколінь гуцулів, які переповідали історію її перебування в Буркуті, кожен раз присмачуючи новими, інколи навіть фантастичними, нюансами. А я, дякуючи роману Мирослава Лаюка, відкрила для себе ще одну цікаву сторінку життя великої української письменниці.