Кілька років тому світ побачила книга української письменниці Ірен Роздобудько«Неймовірна. Ода до радості» від Видавництва "Нора-Друк". Головною героїнею роману стала політична діячка, поетка, публіцистка Олена Теліга. Мені дуже захотілося прочитати цей роман, позаяк постать Олени Теліги досить контроверсійна і мало досліджена. Тож погляд Ірен Роздобудько, письменниці яку шаную і якій довіряю, був мені дуже цікавим.
Вперше я почула про Олену Телігу на початку 90-х, коли в силу професійної діяльності доводилось часто бувати на київському Сирці і щораз приходилось ходити вулицею, яку якраз в той час перейменували на її честь. Спочатку я навіть не замислювалась над тим, хто ця жінка, але згодом інформації про Олену Телігу ставало більше і в голові вимальовувався певний образ. Тож зараз мені випала гарна нагода звірити своє попереднє бачення постаті Олени Теліги з дослідженням Ірен Роздобудько.
Олена Шовгенова (саме таке прізвище мала наша героїня при народженні) була донькою відомого вченого-гідролога, професора, педагога Івана Шовгеніва. Вона народилася в 1906 році у підмосков‘ї, потім родина перебралася до Петербурга. Але у 1918 році Іван Шовгенів переїздить до Києва, щоб стати членом уряду молодої української держави. Олені тоді було дванадцять, зовсім дитина, яка навіть не володіла українською мовою, але дух національного піднесення, що панував тоді в Києві, безперечно, заклав фундамент її патріотизму і національної свідомості. Та, на жаль, українська державність протрималась недовго, у 1920-му уряд УНР, а разом і Іван Шовгенів, емігрує до Європи. Не знаю, які причини завадили тоді йому забрати одразу і свою родину, але ще два роки довелося Олені разом з матір’ю та братом «насолоджуватися» життям у більшовицькому раю. Думаю, цей досвід теж неабияк вплинув на формування життєвої позиції Олени. У 1922-му родина нелегально переходить кордон і опиняється в безпеці. Здавалося б тут міг би бути хепі-енд. Але не у випадку Олени Шовгенової. Адже та пружина, що була закладена в ній вродженою натурою, оточенням, яке її формувало, досвідом, що вона набувала, не могла не вистрелити.
Олена була людиною надзвичайної енергетики, вона була наче зіткана з суцільних сонячних променів, які осявали все довкола і притягували до неї оточуючих. Доля дарувала Олені людей, які вірили в її здібності та допомагали реалізовувати те, до чого прагла її душа: Дмитро Донцов, Олег Ольжич, Улас Самчук та інші відомі і не надто відомі постаті українського визвольного руху. Але найголовнішою людиною її життя, її великим коханням, її підтримкою і опорою став Михайло Теліга. Він був вже відомою постаттю в українському емігрантському середовищі, в час, коли їх долі перетнулися. І логічним було б, якби саме Михайло Теліга став визначною постаттю в українській національній визвольній історії. Але велике кохання і розуміння прагнень дружини та важливості її потенціалу у боротьбі за українську державність, дозволило йому стати тінню яскравої зірки на ім’я Олена Теліга. Погодьтеся, небагато чоловіків здатні на такі вчинки. Він поїхав за нею до окупованого німцями Києва, де вона, наче Дон Кіхот, намагалася боротися з млинами окупаційного режиму, знаючи, очевидно, що ніколи їх не переможе. Він пішов за нею на смерть, хоч мав можливість уникнути цього. Вчинок гідний справжнього чоловіка!
Але, будьмо об’єктивними, Олена теж мала можливість уникнути арешту, а відтак і розстрілу. То чому ж вона вчинила саме так? Кому потрібна була ця, на перший погляд, безглузда жертва? Як на мене, то в той момент, вона була найбільш потрібна їй самій. Для Олени Теліги від ранньої юності важливим було загинути за щось високе, чим, безумовно, була свобода і незалежність її Батьківщини. Вона була максималісткою і ніколи не годилася на ніякі компроміси. Така вже була її натура і внутрішній стержень.
Ірен Роздобудько створила чудовий роман. Вона досить об’єктивно висвітлила образ Олени Теліги, використавши тогочасні документи та спогади сучасників. Мені імпонувало, що авторка не ідеалізувала свою героїню, а подавала інформацію так, щоб кожен міг зробити свої висновки і, виходячи з цього, скласти свій портрет Олени Теліги. Окрім того, завдяки роману, читач може дізнатися дуже багато про українське середовище у міжвоєнній Європі, про розкол в рядах ОУН, про постатей українського визвольного руху на теренах окупованої більшовиками України, про становлення українських інституцій в перші місяці німецької окупації. Це дуже цікава і пізнавальна інформація, адже довгий час вона була для нас цілком невідомою і навіть зараз є доступною, в основному, лише в професійних історичних джерелах.
В той же час майстерність Ірен Роздобудько, як відомої романістки, дає можливість читати не сухе історичне дослідження про відому постать, а насолоджуватись цікавою емоційною розповіддю про неймовірну жінку, яка, за словами Дмитра Донцова, «мала геніальний дар в’язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або учорашнім, в зерні вже бачити рослину, в цвіті - плід, в життю - смерть, а в смерті - життя…».
Я з захопленням прочитала цю книжку, але мене і далі терзають думки чому жінка, яка мала такі господні обдарування, як зовнішня привабливість, відчуття стилю, гострий розум, поетичний талант, яка могла б зробити блискучу кар’єру у Європі чи просто вийти заміж за впливового чоловіка і виблискувати в світських салонах, вибрала зовсім інший шлях. Чому? Що керувало цією жінкою? Знаєте, я й далі не можу дати відповідь на це запитання. І все більше схиляюся до того, що земним театром керує режисер, думки і дії якого нам не підвладні. Він обирає на головні ролі тих дійових осіб, які зможуть найбільш виразно показати шлях іншим. Адже смерть героїв має стати джерелом сили для наступних поколінь борців. І сьогодні це джерело нам вкрай необхідне.