Що за…? Доведений до кипіння спекотного дня мозок – підсумок всієї історії моїх роздумів літературного спадку Дереша. Перший досвід 2018-го року виявився невдалим, коли до рук потрапила книжка «Трохи пітьми». Концентрована збірка невиправданого мату на сторінках – сама пітьма без «трохи». Здавалося, вона назавжди поставила крапку в моєму читацькому «епікризі» і я замість обкладинки виставив на світлині чорний прямокутник з іменем автора. Моя свідомість (жіночого роду) витончилася настільки, що не сприймала ґвалтування вуличною похабщиною, хай би яким трендовим не був письменник. Але мій мозок (чоловічого роду), увійшовши в клінч зі свідомістю, переконав її трохи потерпіти, коли в списку придбаних книжок з’явився ще один модний твір автора – «Там, де вітер». Тоді я дав стриманішу оцінку, побачивши в романі яку-не-яку ідею і непогано прописаний текст. Хоча й у «вітрі» не обійшлося без грубого молодіжного сленгу. Шанс є, подумав я про подальшу творчість Дереша і з долею впевненості взявся читати «Миротворця».

          Є ігри, в які краще не грати вдруге. До літератури я не застосовував це правило. Література – мої граблі, на які я час від часу наступаю. Але письменництво – дивне середовище людей, схильне до позитивних змін. Або не схильних. Тут спостерігається прогрес або деградація в творчості окремо взятих письменників. І є третій типаж – аналог маятника. Через «Миротворця» я й побачив третій. Розділи роману, здається, написані різними людьми з різним рівнем майстерності. Тут тобі добротно опрацьовані діалоги, а вже наступної миті – рівень шкільного твору з безліччю так званих «булок». Автору з ім’ям Дереша протипоказані дилетантські «булки» - характерні пунктики прози початківців: була, були, був, буває…» Тут повісті, вільні від обсценної лексики, втрачають на іншому через примітивність тексту, через банальність діалогів. Іншою вадою «Миротворця» в цілому є бажання автора брати в роботу складні філософічні теми без глибокої розробки. Автор не володіє матеріалом, з головою видаючи свою некомпетентність. В чому ж він сильний, якщо помилковість логіки зіяє дірками?

          Врешті, остання повість книжки пасувала би не українському письменнику. В ній всі персонажі – суцільна рашня, надто дрібні й тупенькі сибарити, щоб розбирати з серйозним виглядом їхню маячню, обвішану вумними словесами.

          Неумиротворений, я маю в запасі ще один роман від Любко Дереша. Анонс мене лякає – щось про психотехнології, в чому автор не надто компетентний. Може відпочити рік-два, а тоді й «надкусити» об’ємний роман, придбаний аж за одну гривню? Нехай собі буде, а доки є з чого обирати. Потішуся розмаїттям вітчизняної і закордонної літератури. З усіх проблемних питань неоднозначність Дереша – не найбільша проблема.