"...головна різниця між совєтами і нацистами в тім, що совєти арештовували скрито і завжди вночі, а нацисти це робили відкрито і вдень"

Це книга-спомини 75-річної давності, про те, як українка в діаспорі, будучи ще дитиною, пережила Другу світову війну. Свої мемуари вона написала із погляду дитини-біженця.

23 серпня 1939р. два ворожі режими (через своїх представників Молотова й Ріббентропа) дружньо зустрілися і таємно поділили Східну Європу. Окупувавши Галичину, "совєти" два роки тероризували українське суспільство, винищували активістів, розстрілювали або відсилали гинути в Сибір. Та коли у червні 1941р. німці випихали Радянські війська із Західної України, комуністи отримали наказ нищити всі сліди свого звірства - маленька Лариса була свідком масових вбивств українських політичних в'язнів Стрийської тюрми.

Лариса зростала у родині інтелігенції (її предки - греко-католицькі священники та педагоги), вони важко пережили німецьку окупацію, але із наближенням фронтової лінії Радянських військ до Галиччини у липні 1944р. її родині, як і 2,3 млн. українців довелося покинути домівки і рушати далеко на Захід. В них не було вибору, інакше їх чекав ГУЛАГ.

Повоєнна Європа не чекала їх із розпростертими руками, все що їх чекало - це дороги, постійні переховування, концентраційні табори. Рука Кремля у повоєнний період сягала аж до Берліна, постійно вимагала видати українців "на Родіну". Сім'ї Лариси довелося відректися своєї національності, стати політичними біженцями... Тому стає ще більш зрозумілим факт, що в того покоління дітей - навіть не було дитинства.