Я вином залью боль свою...», — вибльовую я слова пісні гурту «Кабріолет» в туалеті на хлопчачому поверсі. Хрущ мовчки тримає моє волосся й іноді подає воду. Бо не тільки одним вином я заливала свій біль. Ще була якась настоянка зелена, «бурячка», пиво. Пила все, що стояло на столі хлопців 3-го курсу фізруків в їхній кімнаті на третьому поверсі гуртожитку. Туга цеглиною застрягла в моїх грудях, і я не знала як її позбутися. З голосним риданням падаю на підлогу, нарешті за два тижні після похорону можу поплакати за нею і байдуже як жалюгідно виглядаю в цей момент. Ніхто не розповідав мені як справлятися зі страхом, самотністю, горем і втратою. «Больно мне, больно, не унять эту злую боль...» — співала Шефутинського кожного разу мама, повертаючись додому п`яною. Можливо, саме так і потрібно переживати біль? А від чого так боліло мамі? Я вже цього не дізнаюсь.

Я не знаю чи легше людям старшого віку переживати втрату близької людини, ніж дівчині 18 років. А можливо за «поганими» мамами не плачуть так, як за «хорошими». Коли ж мають помирати мами, щоб не було так боляче? Я не дякую викладачам і своїм друзям – студентам, які говорять мені слова співчуття. Стискаю свої вуста, щоб не сказати, що вони не розуміють, що відчуваю я. Що їм так само байдуже на мене, як і мені на їхнє співчуття. Що своїми співчуттями вони тільки більше мене дратують. Я відчуваю неймовірну злість. От тільки невідомо на них чи на саму себе.