Мені дуже імпонує творчість Іво Андрича, та й взагалі балканська література, є у ній щось таке тужливе й сумне, але разом з тим приправлене дрібкою іронії. Минулоріч я читала у Іво Андрича роман "Міст на Дрині", і мені до вподоби закладені сенси - міст, як символ єднання. Цього разу познайомилася із короткою прозою Іво Андрича, у збірці є чимало оповідань, але найбільше зворушив твір "Зеко".

Це оповідь про життя в Бєлграді, яке охоплює в часовому проміжку міжвоєнний період та німецьку окупацію міста. Головний персонаж твору - дрібний бєлградський чиновник Ісидор Катанич на прізвисько "Зеко".
Зеко нещасливий у своєму шлюбі, його дружина Маргарита, уїдлива жінка, а син Михайло - молодий спортсмен, ліньтюх та невдачник, який до того ж підозріло народився, коли Зеко брав участь у Першій світовій війні.

Таким чином, втомлено в цій сімейній та чиновницькій рутині в Зеко проходять молоді літа. Але якось Зеко відкриває для себе інше життя, де він отримує душевний спокій - життя на річці Саві. На березі річки завжди можна зустріти безхатьків та волоцюг, які не знайшли себе у цьому житті.

На восьмому році перебування Зеко біля ріки - сім'я його родички Марії оселилася в Белграді. Вона одружена з інженером, у них четверо дітей, і Зеко незабаром починає вважати їхній будинок єдиним справжнім будинком, а сім'я Марії - і його сім'єю, бо лише у ній він відчуває спокій. Він дивиться на "своїх" дітей, як вони ростуть і змінюються. Тим часом починається війна, і Зеко живе в окупованому і неодноразовому бомбардуванні Белграда: вперше у квітні 1941 року нацистами, а потім "союзниками" на Великдень у 1944 р. У ці похмурі та дуже важкі роки проявляються найкращі риси характеру Зеко - спокій, мужність, відданість. Зеко, зрештою, починає розуміти психологію своєї жахливої ​​дружини та зниклого сина, тому прощає їм. Страх і жах, який він відчував по відношенню до них протягом багатьох років, зникають. Під час окупації Зеко  починає працювати в підпільному опорі - підробляти документи, передавати повідомлення та пошту. Старша доньку Марії нацисти вивозять у табір, там і втрачається її слід, а старший син пристає до партизанів. Кінець війни наближається, і оповідь закінчується трагічно.

Мене дуже зачарувало вміння письменника феноменально відображав природу людини, її натуру, з усіма аспектами та нюансами, те як Андричу вдавалося ними грати, як аналізув і приходив, як правило, до невтішного трагічного висновку, і разом з цим усе в міру приправлював домішкою іронії.