Цей твір насправді ніколи не був про Доріана, він був про лорда Генрі і, рівно до вбивства, про Бейзіла. 

Особистість Доріана закінчується там, де починається їхній діалог із лордом, далі існує лише лорд. Зв'язаний власним статусом, з'їдений власними бажаннями, відкинутий власним віком, він не бачить у Доріані нічого, окрім можливості. Можливості знову жити, тільки тепер те життя, яке він хотів. Подальша історія не про Ґрея, вона про Генрі. 

Доріану подобається увага дорослих чоловіків, дорослим чоловікам подобається довірливість Доріана — усе просто. Навіть Бейзіл, чий образ є найморальнішим у всій книзі, бачить у Доріані не Доріана, а Музу, об'єкт, те, що він уявив собі сам і тепер хоче втілити в життя. Кожен вчинок, кожне рішення, кожна думка — не про вибір, а про вплив на нього того чи іншого його "друга". 

Генрі зрештою таки перетворив Ґрея на своє протеже, яке жило так, як жив би й сам Генрі, і загинуло так само, як загинув би Генрі. 

Цей твір про аморальність краси, про вміння мислити і обирати, ну і, звісно ж, про певні інтимні взаємини між двома чоловіками, та лялькою, яку вони не поділили.