Крадії

Фолкнер написав «Крадіїв» наприкінці життя — і це відчувається. У цьому романі немає тої згустилої темряви, що нуртує в його ранніх творах. Натомість — м’яка іронія, теплий присмак ностальгії й оповідь, що більше схожа на притчу про хлопчика, який разом із дорослими краде автомобіль і вирушає в дорогу, де втрачає дитинство, але не наївність. Проза Фолкнера тут змінює свій хід: вона більше не задихається в багаторядкових реченнях, а тече — вільно, неспішно, з відчуттям внутрішнього спокою. Це, мабуть, один із його найдоступніших романів — і водночас найбільш двозначних. Бо за веселою історією про пригоду ховається те, що Фолкнер умів показувати особливо тонко — межу між свободою і відповідальністю. «Крадії» — це роман, де все відбувається ніби несерйозно: хлопець, кучер і темношкірий слуга викрадають машину. Але цей викрадений автомобіль — не просто засіб руху, а символ. Власне, усі персонажі тут щось крадуть — не завжди речі, іноді час, іноді довіру, іноді право на правду. Фолкнер грає з читачем — не надто ховаючись, але й не відкриваючись до кінця. Його оповідач, вже дорослий Люсіус, згадує події з юності так, ніби намагається не стільки пригадати, скільки виправдати. І в цьому — одна з ключових ідей роману: ми не пам’ятаємо минуле, ми його переписуємо, розповідаючи собі зручну версію історії. Мова в романі проста, але не спрощена. Тут немає зайвого блиску, проте є чіткий ритм, доброзичлива іронія й та інтонація, коли оповідач наче сідає поруч — не для того, щоб навчити, а щоб згадати разом. «Крадії» — це роман не про крадіжку. Це про відчуття руху, коли ще не знаєш, куди саме їдеш, але точно розумієш: повернення вже не буде таким, як очікував. І, можливо, саме в цьому — тиха сила цього твору.