Воно

Звичайне американське містечко, але в ньому щось гниле. Зло тут мешкає поруч у байдужості дорослих, у колективній звичці не помічати очевидного. “Воно” з’являється лише там, де вже є тріщини в людяності. Книга побудована як коливання між дитинством і дорослістю. Кінг вплітає в структуру роману відчуття часу: він показує, як діти дорослішають, як дорослі поступово забувають, ким вони були. Забуття тут небезпечніше за страх. Мова Кінга в “Воно” — жива, з усіма побутовими дрібницями, запахами. Жах не приходить із темряви, він проростає з реальності, настільки впізнаваної, що стає тривожною. У творчості Кінга цей роман — ключовий. Саме тут він переходить від “страшних історій” до масштабного дослідження природи зла, пам’яті та втрати дитячої чистоти. “Воно” — це метафора того, як ми дозволяємо темряві жити в собі, якщо перестаємо дивитися правді в очі.