До маяка

Ніби нічого не відбувається — лише розмови, спогади, мовчання. Але саме в цьому нерухомому просторі — усе життя. Фрази ковзають, як тіні на воді. Жодна не стоїть на місці, кожна має відлуння. У романі важливе як думки огортають слова, як час розчиняє межу між «тепер» і «колись». Плинність стає формою мислення. Місіс Ремзі — центр тяжіння, але не героїня у звичному сенсі. Вона — погляд, у якому інші знаходять спокій. Маяк — не мета, а примара, точка, до якої всі прагнуть. Коли ж до нього нарешті доходять, світ уже інший — не тому, що змінився берег, а тому, що змінилися вони. У стилі Вулф є дивовижна прозорість. Вона не описує — вона слухає, як течія свідомості сама будує музику. «До маяка» — це не роман про сім’ю чи втрату. Це спроба побачити, як людська свідомість торкається вічності. Непомітно, у мить, коли погляд зупиняється на стіні, на морі, на іншій людині. Вулф показує, що справжнє життя триває не у вчинках, а у тому, що минає між ними.