Думаю, що саме надмірний страх втратити себе пожирає найліпші сили людей. Коли пройшовши довгий і складний шлях (а цей процес триває безупинно), ми прибиваємось до праджерела, яке я прагну назвати Богом, і якщо турбуватимемось про те, щоб дорога до бога залишалась відкритою і не була забарикадована, тоді ми постійно біля цього джерела відроджуємось, і нема підстав боятися, що втрачаємо надто багато енергії.

Етте Гіллесум (Юзеф Августин Світ наших почуттів)

Я вірю, що і в ці часи нам під силу витримати і змиритись з усім тим, що спіткало нас у житті. Коли в мені накипає так, що вже годі стриматись, коли я геть не уявляю, як вирішити свої проблеми, тоді залишаються коліна, щоби вклякнути, і руки, щоб скласти їх у молитві. Це жест, який у нас, євреїв, не передається з покоління в покоління. Ми мусимо виробляти його в поті чола.(...)Мій життєвий шлях був незвичайним: історія дівчини, яка не вміла клячати. Або в інші версії: історія дівчини, яка навчилась молитись. Це найбільш інтимний мій жест.
Етте Гіллесум

На перший погляд просто. А якщо вдуматись?
Вдумуватись їй нема коли. Треба ходити на роботу, зарплата мізер, та й та з перебоями. Сидить до пізньої ночі, вранці встає. Тим часом вона захрясає у побуті, занепадає, нервується і вже бачить світ у ряботинні дрібниць. На моїх очах зникає жінка, красива-прекрасна жінка. От я гляну на неї - вона прекрасна. Торкнусь до неї - вона магніт. Але втомлена жінка під вечір - це вже ступа. А коли ще й задубіла в роздратуванні, то це вже ціла меґера.

Л. Костенко

«Любовь начинается в ту минуту, когда женщина своим первым словом впишется в нашу поэтическую пам'ять» (М. Кундера)