...Коли те невидиме, загадкове явище, яке зветься життям і пульсує в тебе перед очима, раптом тікає від твоїх безсилих рук, розпадається, захоплене примарним чорним вихором, якого ні досягти, ні прогнати, коли обличчя, яке щойно дихало, було чиїмось "я", мало ім'я, обертається на безіменну застиглу маску...і тебе охоплює безглузда, безсила лють...як можна все це пояснити...

Що ж до людей, то, пригнічені каменем, вони чи й насмілювалися вимовити бодай слово за день, а коли й мовлено було, то майже нечутно, так що вгадувано значення з порухів губ, здебільшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте і не вимагало складнощів, для залагодження яких, власне, й створене слово.

Життя вперте й чіпляється за тих, хто його найбільше ненавидить.

"А в мене було небо кольору євреїв. Коли їхні тіла припиняли шукати цілини у дверях, поставали їхні душі. Коли їхні нігті шкрябали дерево, а іноді навіть упивалися в нього під натиском всеохопного розпачу, їхні душі летіли до мене, простісінько мені на руки, і ми вибиралися з тих душових на дах, а далі - угору, в обійми неосяжної вічності. Мені відправляли їх без ліку. Хвилина за хвилиною. Душ за душем. Ніколи не забуду свій перший день в Освенцимі, свій перший прихід до Маутгаузену..."