Це трилер. Це детектив. Це важко. Це моторошно від усвідомлення, що це дійсно відбувається десь поряд. Від цинічності деяких людей. Від жорстокості та байдужості. В цьому сюжеті переплітаються біль, розслідування, переслідування, втрата та почуття. Так, тут є любовна лінія, але лиш заради неї, не варто відкривати книгу. Вона тут далеко не основна. Сюжет не з'їжає не неї, якщо ви розумієте про що я. Але при цьому ця лінія дарує надію. Тут, як ви зрозуміли, не буде голосних слів кохання, проте будуть вчинки. Це той випадок, коли вчинки, погляд, емоції – голосніші за слова. До цієї історії потрібно бути готовими. Вона, як і всі, або більшість, книг автора, задіває важливі теми. Які саме не скажу, бо на цьому і зав'язаний сюжет, а в детективі це важливо. Але повірте, це страшно. Страшно, до мурашок. Боляче, але важливо. І хочеться вірити, що й справді існують такі працівники правоохоронних органів, які так відчайдушно прагнуть довести справу до кінця, не дивлячись на невдачі. Головними героями історії є двоє небайдужих людей, що живуть роботою та справедливістю. Він слідчий, вона – прокурору, а в минулому слідча. Їх звела доля, спільний товариш та схожий злочин. Вона та, що горить справедливістю. Та, що не закриває очі на порушення. Та, що буде копати до останнього, навіть якщо сама опиниться під прицілом. Вона готова пожертвувати власною безпекою, але довести справу до кінця. І з одного боку це захоплює, а з іншого – ну куди ж ти лізеш, дурепа. А ще вона звикла робити все сама, та не довіряти нікому. Тільки собі. Та з появою Захара все змінюється. Тут ви не знайдете кохання з першого погляду. Тут скоріше від ненависті до кохання, та кожна їх зустріч не обходилася без взаємних словесних баталій. І я обожнюю ці моменти. Чомусь таке відчуття, що саме вони заражають їх енергією, ну і нас теж) Захар – це той чоловік, на якого заслуговує Анна. Можна написати безліч слів про нього, але нащо? Його потрібно відчути. Його потрібно вивчити в різних обставинах. Йому потрібно довіритися. Хоча скажу чесно, Дарина таки спробувала зробити з нього темну конячку, але я не повелася, нєа. Що завгодно, але не те що йому приписували. І я вдячна долі, що в житті жінки з'явився цей чоловік. Нехай вони на початку і жили як кіт з собакою, проте він отрезвляв її. Вони як вогонь та лід. Вона запальна, імпульсивна. Їй потрібно все і одразу. Якщо якась думка виникла – одразу ж її перевірити/втілити необдумавши. Він же навпаки – мислить раціонально, тверезо. Він її гальма, якщо так можна сказати. Бо реально, якби не він, вона б скільки дурниць зробила... За роки роботи вона стала байдужою. Ні, в неї є співчуття, жага справедливості. Проте страх та інші емоції їй більше не підвладні. Та ця справа змінює все. Змінює її. Знаєте, як говорять – "не буди лихо, поки воно тихо". От вони розбудили її. Мені сподобалося, що не дивлячись на всі свої принципи, відношення до чоловіка і т.п. героїня залишається....не знаю навіть як сказати...жінкою, чи що. Якою б впертою, стальною та супер спеціалістом вона не була, а всередині все рівно живе звичайна жінка. Жінка, яка реально оцінює ситуацію та спроможна просити допомоги, не боячись здатися слабкою та висміяною. Якби Анна не вважала, що самій краще, що вона не створена для сім'ї (була вже у шлюбі), та почуття не питають. Вони просто приходять. Так сталося і з героями. Тут не було, як я вже говорила, голосних слів чи клятв кохання. Не було диво спалаху, що став початком чогось нового. Все було поступово. Вони нічого не обіцяли, та що там, вони навіть не говорили про це. Вони просто жили моментом, бо кожен розумів, що зараз не час. І навіть коли в житті настає повна жопонька. Коли вже зрозуміло, що вони погрузили у цьому по самі..., що дороги назад немає, вони продовжується знаходити в собі сили жартувати. Це як той промінчик сонця, у непроглядній темряві... Що ж, спостерігати за ними було суцільне задоволення, хоч і при таких обставинах. Особливо, коли вони почали відкриватися, пускати іншого глибше у своє життя. В ці моменти ти посміхаєшся та радієш. Але в той же час, ти плачеш над їх думками, бо це бляха, правда життя. Це боляче та несправедливо😭І чим ближче до кінця, чим ближчі вони, тим сильніше стискається серденько. І ти ж розуміє, що найгірше не станеться, але все рівно перебуваєш у стані очікування. Чекаєш, коли ж нарешті можна буде видихнути, коли головний злодій буде покараний. Це та книга, де в тебе реально немає підозрюваних. Ні, не так, їх наскільки багато, що ти розумієш, що ніхто з них не є тим психом. І оце відчуття невизначеності, інтриги, тримає тебе в напрузі від початку до кінця... Ти боїшся зайвий раз вдихнути/видихнути, щоб нічого не пропустити. В окремі моменти, серденько тріпоче так, що здається воно ладне вискочити, але напруга лише росте. І в момент, коли здавалося б, все мало закінчитися – насправді, все тільки починалося (прочитавши зрозумієте).