Насправді це дуже важка книга, яку читати на одному диханні навряд чи вийде. Білоруська журналістка, опозиційно налаштована до влади Лукашенка, лауреатка Нобелівської премії з літератури писала російською мовою, перед нами - переклад на українську інтервʼю, які вона взяла свого часу у жінок, що брали участь у Другій світовій війні. Інколи це лише декілька речень чи абзаців, інколи - цілі сторінки. У кожному слові - біль і сила. Ось посивіла від жахіть війни жінка, ось жінка, в якої на декілька років припинилася менструація. І тим не менш, всі ці жінки сильні, духом і тілом, вони пройшли війну, бо іншого вибору в них не було. Читаєш - і сльози на обличчі, бо нині саме на жіночі плечі падає тягар відповідальності нашого повсякдення. Жінки-інваліди, матері-одиначки, дружини героїв, які вже не повернуться… Свого часу дані інтервʼю були як бомба в радянському суспільстві, особливо за часів «перебудови». Саме тоді стали говорити про речі, не дуже приємні для влади. Й пані Світлана підіймає на-гора не дуже зручні спогади жінок, які на власні очі бачили як героїзм, так і страх в очах солдата, самі йшли в бій, забуваючи, що їхнє призначення - бути матерями і дружинами, витримували біль втрати й образи на свою адресу.