А я все шукав і шукав щось таке з сучасної української літератури, що захопило б мене всього. Цей пошук вже доволі довго тривав, однак я не покидав це.

Все, що потрапляло мені в руки, все, чому я приділяв свою увагу… видавалось мені якимось збоченням, наругою над літературою та читачем. Я взагалі-то не великий шанувальник та знавець сучасної літератури, однак мене все ж цікавило, про що думають сучасні письменники та як вони висвітлюють проблеми сьогодення.

І тут я згадав про Василя Шкляра, а саме про його роман «Чорний ворон». На той момент, це був єдиний твір, написаний українським сучасником, яким я насолоджувався близько рік тому. Хоча він і історичний, а бажав іншого, однак… «То може… знову Шкляр?», - подумав я з деяким полегшенням та надією. «Невже після «Чорного ворона» я розчаруюсь і в ньому?», - промайнула друга, вже гнітюча думка.

І все ж таки, я виріш прочитати цей роман!

Мабуть, до половини твору я читав й кривився. Знову збочення, знову данина моді, знову, знову, знову… Однак потім мене поглинула неймовірна атмосферна твору, якесь відчуття близькості до подій та дійових осіб. Можна сказати, що за руку в інший вимір мене привів той карлик з великою, як у коня, головою. Він перший, хто заволодів моєю увагою, саме він став прикрасою даного твору, він – той, чиєю долею я переймався та хто викликав щиру цікавість.

Не зважаючи на неприємну хворобу, яка діставала мене вже майже тиждень та інші, дійсно важкі думки, які не давали спокою, я забувся… Я був там, я був з ними, я був над ними та усім! Магія роману таки подіяла! Мабуть, вона вже завжди буде зі мною.

Крім іншого, автор вдало, іронічно, саркастично висвітлив чимало соціальних питань як загальнодержавного, так і суто індивідуального масштабу.

«Кров кажана» Василя Шкляра – це саме те, що я шукав. Однак пошук на цьому не закінчено і маю надію, що знайду ще не одну перлину сучасної української літератури. Адже по суті, я лише щойно занурився, а кисню ще повний балон.