Америка Кафки

Світло першого ранку, океанський вітер і юнак із валізою в руці. Він прибуває в Америку — землю мрій, обіцянок, горизонтів. Але це не та Америка, яку рекламує Нью-Йорк Таймс. Це — Америка Кафки. І вона дивна. Химерна. І, як завжди у Кафки, тривожна. Карл Россман — юний вигнанець із Європи, якого батьки відправляють за океан після скандалу. Це не герой, це — дитина, закинута в механізм, що жодного разу не питає її згоди. І ця країна, ця Америка — вона не ідеал, а абсурдна бюрократична сцена, де людська гідність розчиняється між автоматами влади, випадковістю, абстрактними законами. Кафка не був в Америці. І, можливо, тому він написав її справжньою. Не географічною, а психологічною країною, в якій кожен — сам серед людей, де логіка підкоряється абсурду, а добрі наміри — лише відстрочка перед новим ударом. Тут готелі стають лабіринтами, роботодавці — примарами, а мрія про “велике майбутнє” — реквізитом у театрі тіней. Це Америка, збудована з очікувань, страхів, кривих дзеркал. І що глибше Карл занурюється в цю країну, то більше він губить не лише орієнтири, а й себе. Роман не завершений. Життя Карла зупиняється посеред дороги, як і багато кафкіанських героїв. Але справа не в тому, що історія не дописана, а в тому, що вона не може бути дописана. Бо Америка Кафки — нескінченна. Як механізм, який не має мети.