Батько, донька і тотальна війна

Якщо фінал другої книги з розмаху кинув нас об стіну, то «Поцілунок переможця» змушує повільно і дуже болісно збирати себе по шматках. Це вже не гра в придворних шпигунів і не витончені політичні танці в шовках. Це випалене поле після того, як імперська машина проїхалася по живих людях. Раткоскі закриває свою трилогію так, як і належить якісній, безкомпромісній військовій драмі: без дешевих чудес і рожевих окулярів.

Уявіть найстрашніший жах для людини, чия єдина і найгостріша зброя - це власний інтелект. Тундра - це не просто класичний трудовий табір із кайлом, пилом і морозом. Це методичний конвеєр із виробництва порожніх оболонок. Наркотик, яким там щодня годують в'язнів, буквально вижирає пам'ять. Кестрел втрачає не просто якісь окремі спогади, вона втрачає гостроту розуму, здатність аналізувати, вона втрачає саму себе.
Коли Арін нарешті складає два і два, усвідомивши всю ту колосальну, самовбивчу жертву, на яку Кестрел пішла заради його свободи, і кидається на далеку Північ її рятувати, він знаходить не блискучу стратегиню. Він знаходить зламану дівчину з порожнечею в очах, яка ледве пам'ятає власне ім'я. І ця сцена порятунку - це не лицарський подвиг під пафосну музику. Це брудний, відчайдушний ривок із самісінького ментального пекла.
І тут Раткоскі робить те, за що їй хочеться аплодувати стоячи: вона категорично відмовляється «лікувати» Кестрел цілющим поцілунком справжнього кохання. Героїня повертається з Тундри з жорстким, невідретушованим посттравматичним синдромом.
Її пам'ять повертається рваними, кривавими шматками. Кестрел не довіряє собі, своїм реакціям, вона довго не може до кінця довіритися Аріну - її психіка просто розтрощена. Авторка блискуче, з хірургічною точністю показує, що зшивати розірвану свідомість набагато важче і довше, ніж лікувати колоті рани. Це дуже повільний, параноїдальний процес повернення контролю над власним мозком, де кожен спалах спогадів б'є під дих.
Кульмінація цієї історії - це не просто лобове зіткнення двох армій на полі бою. Це остаточна, безжальна шахова партія між Кестрел та її батьком, верховним генералом Траяном. І це найглибший конфлікт усієї серії.
Щоб вижити і перемогти Валорію, Кестрел доводиться використати абсолютно все, чого генерал її навчив. Безжальну логіку, цинічну стратегію гри «Укус і жало», здатність на п'ять кроків уперед передбачати ходи супротивника. Вона має використати його ж зброю, щоб розтрощити справу всього його життя. Це своєрідне, дуже холодне політичне батьковбивство. Вона переграє генерала, остаточно і безповоротно відрізаючи себе від свого імперського минулого.