Чому нам брехали про сумну українську літературу

Чесно кажучи, коли береш до рук цю книгу (вірніше, ці дві цеглини, бо це двотомник), перша думка - лячно. Лячно, що зараз знову почнеться оте шкільне: кріпаки плачуть, воли ревуть, доля гірка, і всі вмирають від сухот. Ми звикли думати про українську літературу ХІХ століття як про суцільний цвинтар надій. Але упорядник Михайло Назаренко зробив щось неймовірне: він взяв цей міф і розніс його вщент.

Антологія «Крім «Кобзаря»-— це як знайти на горищі у діда скриню, а там замість старого лахміття  комікси, трилери і фантастика. Серйозно, виявляється, поки нас вчили, що українці тільки те й робили, що журилися, вони писали круті готичні оповідання, міську прозу, гуморески і навіть прото-фантастику.

Перше, що кидається в очі, - це різноманіття. Тут є все: від бурлеску Котляревського до текстів, про які в школі мовчали, як партизани. Наприклад, ви знали, що у нас була своя потужна школа жахів? Українська готика тут просто розкішна. Другий момент - це гумор. Не той шароварний, де дядько впав у багнюку і всім смішно. А тонкий, іронічний, часом саркастичний гумор інтелектуалів. Ти читаєш і розумієш: ці люди жили повним життям. Вони закохувалися, сварилися, пили наливку, пліткували і стібалися одне з одного. Вони були живими, а не бронзовими пам'ятниками.

Окремо хочеться сказати про самого упорядника. Михайло Назаренко тут не просто «зібрав все до купи», він виступає як гід, який веде тебе цим заплутаним лісом. Його передмови до кожного автора і коментарі - це окремий вид мистецтва. Він пише просто, без отого академічного занудства, де треба продиратися крізь терміни. Він пояснює контекст: хто з ким дружив, хто кого ненавидів, чому цей твір з’явився саме тоді. Ти починаєш розуміти епоху, а не просто читати набір букв.

Ця антологія показує, що «Кобзар» Тараса Шевченка - це, звісно, наше сонце, центр системи, але навколо нього крутилися десятки інших планет, яскравих і самобутніх. І без них наша картина світу неповна. Ми звикли бачити нашу культуру обрізаною, спрощеною до «села і кріпацтва». А тут перед нами постає культура міська, дворянська, студентська, різночинна. Читаючи це, ловиш себе на думці: якби нам так викладали літературу в школі, ми б виросли іншими людьми. Ми б не жаліли себе, а пишалися тим, які ми круті, дотепні і глибокі. «Крім «Кобзаря» - це мастхев для домашньої бібліотеки. Не для того, щоб пилюку збирати, а щоб іноді відкривати навмання, читати пару сторінок і думати: «Блін, а ми, виявляється, вміли писати класні історії ще 200 років тому!».