Чи можна довіряти самій собі

Є детективи які будуються на загадці. А є такі, як «Ідеальна незнайомка» де головна інтрига не «хто винен», а «чи можна довіряти самій собі».
Історія починається з тривожної сцени біля озера без крику, без очевидної драми, але з чітким відчуттям, щось пішло не так. І далі сюжет тільки підсилює це відчуття. Лія Стівенс намагається почати нове життя, втекти від минулого, яке досі тисне. Але коли зникає іі подовгу Еммі ситуація набуває майже абсурдного оберту, усе вказує на те, що цієї подруги … могло ніколи не існувати…
І тут сюжет починає працювати по справжньому. Вона не просто розкручує сюжет, вона поступово розхитує реальність. Читач опиняється в тому ж стані, що й Лія, сумніви у кожному факті, у кожному спогаді, у кожному слові. Це не класичний детектив із чіткою лінією розслідування це психологічна гра, де правда весь час вислизає.
Сильна сторона роману ритм. Він легкий, динамічний , без перевантаження, але при цьому напругу тримається стабільно. Книга читається швидко, майже «на одному диханні» і це її свідома стратегія, не дати читачеві зупинитися й обдумати те , що відбувається.
Образ Лії не ідеальний , і саме тому переконливий . Вона не виглядає героїнею , яка контролює ситуацію . Навпаки часто здається, що вона губиться у власній історії. І цей ефект працює, ти не просто спостерігаєш, ти постійно намагаєшся скласти пазл разом з нею.  
Чи бездоганна ця книга? Ні. Деякі повороти можуть здатися надто зручними, а фінал дещо різким. Але загальне враження це не псує, історія чесно відпрацьовує свою головну ідею, показати , як легко можна втратити опору, якщо минуле не відпущене.

«Ідеальна незнайомка» це вдалий варіант для тих, хто хоче не важкий, але напружений психологічний детектив-трилер. Той самий випадок , коли книга не грузить, але тримає інтерес до останньої сторінки. Ідеально для відпочинку, коли хочеться історії з інтригою, але без зайвої складності