То чи варто було повертатися ?

«Убивства тінкерів» - це друга частина безжальної кельтської саги Кена Бруена, і  якщо в першій книзі ми бачили, як Джек Тейлор падає на саме дно, то тут Бруен препарує ілюзію порятунку.
Джек повертається до Голвея після року життя в Лондоні. У нього є гроші, новий гардероб, і найголовніше - він зав'язав з випивкою. Але в світі Бруена тверезість - це неприродний стан, який ніколи не триває довго.

Цього разу фокус роману зміщується на одну з найбільш закритих і стигматизованих спільнот Ірландії - «тінкерів» - ірландських мандрівників, або пейві. Хтось методично і з неймовірною жорстокістю вбиває молодих хлопців із цієї спільноти, залишаючи їхні тіла в самому центрі процвітаючого Голвея.
Бруен блискуче показує тотальний інституційний расизм. Офіційна поліція Гарда не просто бездіяльна; вона відверто байдужа, а подекуди й задоволена, що хтось «чистить» місто від небажаного елемента. Для нового, багатого ірландського суспільства епохи «Кельтського тигра» тінкери - це брудна пляма на ідеальній вітрині європейського успіху. Ватажок клану мандрівників звертається по допомогу до Джека саме тому, що той теж є вигнанцем.
Психологічне ядро роману - це не саме розслідування, а розпад Джекової тимчасової тверезості. Занурення у світ невидимих і нікому не потрібних жертв є настільки токсичним, що триматися за каву та воду стає фізично неможливо.
Бруен описує механіку зриву без жодної романтики. Це моторошне, стрімке піке в суміш міцного алкоголю, кокаїну та знеболювальних. Автор показує залежність не як просту слабкість характеру, а як єдину доступну анестезію для людини, яка змушена дивитися на світ без рожевих окулярів. Коли Джек знову починає пити, це відчувається не стільки як моральна поразка, скільки як фатальна неминучість - він знову надягає свою єдину важку броню, щоб пережити щоденний контакт зі злом. Але аитання, яке наразі мучить всіх: то чи варто було повертатися і заради чого?