Державець. Флорентійські хроніки

«Державець» холодною логікою розбиває мрії ідеалістів. У ній Макіавеллі дивиться на світ без прикрас і моралізаторства. Він ставить складне запитання: якою має бути влада, аби вижити? І відповідає чесно: не доброю, а ефективною. Тут немає місця лицемірній чесноті — тільки дієвості. Принц, на думку автора, повинен уміти бути і левом, і лисом — сильним і хитрим, безжальним, якщо потрібно, але мудрим — завжди. Натомість «Флорентійські хроніки» — це літопис, у якому пульсує серце Італії. У цих сторінках — не лише події, дати, імена. У них — страх і надія, зрада і тріумф, вулиці Флоренції, залиті кров’ю, і вічна боротьба за рівновагу між свободою й тиранією. Макіавеллі тут — літописець без прикрас, чесний свідок часу, що дивиться вглиб, а не лише вшир. У цих творах немає сліпого цинізму — є лише розуміння того, якою є людина, коли тримає меч чи скіпетр. І це розуміння несе в собі не жорстокість, а гірку мудрість. Макіавеллі — це не вчитель зла. Це вчитель реальності. Він не закликає до тиранії — він попереджає, як не втратити владу в хаосі. І тим самим говорить про те, що сила без розуму — ніщо, а без розуміння природи людини — ще гірше, ніж ніщо.