Екосистема харківських підвалів

А ви в курсі, що Сергій Жадан зробив неможливе? Він взяв Харків - місто заводів, ринків і похмурих під'їздів - і переконав нас, що це, бляха, стародавній Вавилон. Що місцеві гопники - це напівбоги, а тьотки з базару - це шумерські жриці любові. До того ж, виявляється, Месопотамія - це не в Іраці, а десь в межиріччі Лопані та Харкова.

Іронія книги в тому, що автор описує банальні п’янки, бійки, якісь мутні розборки і безладні статеві зв'язки так, ніби це Троянська війна. Ти читаєш і думаєш: «Стоп, це ж просто історія про те, як Вася кинув Таню». Але Жадан загортає це в таку метафору, що ти починаєш вірити: від того, чи помириться Вася з Танею, залежить доля Всесвіту.
У цій книзі всі сплять з усіма. Це такий собі харківський «Декамерон», тільки замість вілли у Флоренції  хрущовка без гарячої води. Герої перетікають з оповідання в оповідання, позичають гроші, б’ють пики, помирають і воскресають. Це олюднена до болю історія про те, що місто - це велике ліжко і ми всі в ньому родичі, якщо не по крові, то по спільних колишніх. Жадан іронізує над поняттям «приватності»: у Месопотамії її не існує. Твій інтимний секрет завтра знатиме весь район, і це нормально, це екосистема харківських підвалів. 

Структура книги - це окремий "прикол". Спочатку йде проза: жорстка, реалістична, з матами і запахом перегару, а  потім бац!  і ті самі герої з’являються у віршах, але там вони вже святі, чисті і піднесені. Це геніальний хід. Жадан показує нам нашу шизофренічну реальність: ззовні ми звичайні люди, які роблять дурниці, а всередині ми всі поети, які хочуть любові і вічності. Це як отримати в щелепу в підворітті, а потім лежати на асфальті і милуватися зоряним небом.

«Месопотамія» - це книга про те, що святість живе не в церкві, а в брудних тамбурах електричок. Про те, що любити життя треба навіть тоді, коли воно схоже на поганий анекдот. І головне - це книга про те, що в кожного з нас є своя ріка, яку треба перейти, щоб не втопитися у власній буденності.