Експонат для етнографічного музею

Давайте чесно: «Микола Джеря» як історичний документ - окей, це база, але як художній твір для читання у XXI столітті? Це справжня «духота» і проблема тут не в тому, що учні ліниві, а в тому, що повість безнадійно застрягла в часі.

Головний конфлікт (кріпацтво) для сучасного підлітка настільки далекий, як війни в Стародавньому Римі. Вони розуміють слово «свобода», але вони абсолютно не «викупають» мотивацію Миколи. Для них він виглядає не борцем, а емоційно нестабільним чоловіком, який кинув молоду дружину, втік від проблем і все життя поневірявся по заробітках, нічого толком не досягнувши. Ми намагаємося ліпити з нього героя, а діти бачить «синдром втікача» і безвідповідальність. І, знаєте, я десь із ними згоден. Залишити Нимидору одну розгрібати проблеми з паном - це не про героїзм, це про егоїзм. 
Але найгірше - це темп. Оця частина про бурлакування на лиманах... Це ж можна збожеволіти! Нечуй-Левицький звісно майстер деталі, але тут він перетворив текст на виробничу інструкцію із засолення риби. Це нудний, в’язкий лонгрід, у якому немає динаміки. Сучасний світ швидкий, кліповий, а тут ти 20 сторінок читаєш про очерет і сіль. Це вбиває будь-який інтерес до сюжету.
Так, хтось закине мені тезу про образ борця-патріота... Ну і ? Ми звикли героїзувати Миколу Джерю як символ незламності. Але давайте нарешті подивимося правді в очі: його боротьба - це стихійний, хаотичний бунт, який не творить, а лише випалює все навколо.Джеря біжить від пана, від родини, від самого себе. Це романтика степу і волі, яка в реальності обертається розбитими долями тих, кого він залишив. Микола - це стихія, вогонь, який не гріє хату, а спалює її. І саме тут криється головний дисонанс із нашим сьогоденням.Сьогоднішня свобода - це не втеча на цукроварні чи в далекі краї. Це вміння тримати стрій, будувати інституції та нести відповідальність за тих, хто поруч. Микола Джеря залишається в минулому як красивий, але трагічний привид нашого бездержав’я. Його «воля» - це самотність, а нам потрібна перемога, яка можлива лише в єдності та порядку.

Отож, «Микола Джеря» - це чудовий експонат для етнографічного музея. Подивитися, як жили предки, поплакати над тяжкою долею і... піти далі. А от шукати там відповіді на виклики сьогодення марна справа. Там немає рецептів для нас. Це текст про виживання, а ми хочемо читати про життя. Тому й іде він так туго, бо він чужий, холодний і пахне нафталіном, як старий кожух, який шкода викинути, але й носити вже неможливо.