Фамільяр

Забудьте про Гоґвортс чи Кеттердам, тут у нас Мадрид 16-го століття, де іспанська інквізиція працює краще за податкову, а за будь-який магічний «фокус» тебе можуть відправити на шашлик прямо на площі.

Головна героїня Лузія - це не пафосна обрана, а звичайна служниця, яка тупо намагається вижити, не привертаючи уваги. Але в неї є свій «баг», вона вміє творити маленькі дива: латати розірване мереживо чи оживляти зів'ялі квіти. Звичайна побутова магія, щоб хоч якось підсолодити своє сіре життя. Але її господиня - типова хайпожорка того часу - палить цей талант і вирішує: «О, а давай я буду юзати цю малу, щоб вибити собі місце під сонцем і втерти носа багатим подружкам».
І тут Лузію затягує в небезпечний турнір магічних талантів, де на кону не кубок, а буквально життя. Щоб вона не зганьбилася, їй у «наставники» дають Гільєна Сантанхеля. Це проклятий безсмертний фамільяр, який за століття свого життя бачив стільки трешу, що його вже нічим не здивуєш. Він цинічний, холодний і люто втомлений від усього цього цирку. Їхня динаміка - це не рожеві соплі, це вимушений союз двох аутсайдерів, які намагаються не здохнути в світі, де церква і королі міряються владою.
Чому це реально розвал кабіни? Бо Бардуґо тут дуже жорстко і правдиво виписує атмосферу того часу. Тут магія - це не палички і закляття, це піт, кров і постійний страх бути викритим. Це історія про те, як важко бути «іншим», особливо жінкою з єврейським корінням (хоча мене інколи бісить оце о здмухування пилинок з євреїв, ніби цей народ мучіли всі, а вони нікого), коли навколо суцільні фанатики.

Це густе, похмуре історичне фентезі з нотками дарк-романсу і лютим соціальним підтекстом. Бардуґо тут виросла як авторка прям на голову. Якщо хочете справжнього дорослого фентезі без магічних блискіток - це 100% ваш варіант.