"Критики тим вище цінують майстерність письменника, чим скрутніше змальовані обставини, в яких він залишає своїх героїв" (Чарльз Діккенс)

Ще жодна книга не викликала такий спектр емоції як ця: від захвату до обурення, від захоплення до палкого гніву. Багато що для мене так і залишилося незрозумілим, а з чимось я ніколи не зможу погодитися через свої принципи та переконання.

Кожна сторінка книги пронизана самотністю, фізичною та душевною. Тут подано дуже багато втрат: крові, близьких людей, сенсів життя. Це все викликає рефлексії щодо нашого буття. Те як наше життя належить не лише нам одним: наші рідні прив'язані дуже міцно до нас. Якщо із нами щось трапиться, страждатимемо вже не ми, а вони. Нам тоді буде байдуже. А їм доведеться із цим уживатися і далі жити.

Загалом історія витримана як по теорії дядечка Фрейда, коли події дитинства формують доросле життя. Головний герой твору знайда-сирота Джуд, якого в дитинстві оточували одні лишень збоченці та педофіли, будучи вже дорослим, не наважується відпустити минуле. Він так і не навчиться довіри в людей. Якщо в дорослому житті вже й траплятимуться люблячі, дбайливі, підтримуючі, добрі люди, Джуд так і залишиться сам-на-сам зі своїми стражданями, біллю, приниженнями, страхами, недолюбленістю, самокатуваннями, та вкрай низькою самооцінкою.

А так хотілося, щоб хоча б у маленькому житті героя та все ж притаїлася дещиця віри в добро. Я люблю, щоб у художній літературі все як за критеріями жанру класики: коли світ добра протистоїть у боротьбі зі злом, і в результаті світло перемагає темінь. Але, ні - не в цій книзі. Тому що, ця книга опускає у безпросвітність, від якої стає моторошно. Безперечно у ній ще можна розгледіти як на дні суспільства засіла моральна вищість. Але така кількість болю, відчаю, насильства та катування, як описано тут, поспонукала мене пошукати світла у класиків. І я відшукала його з Олівером Твістом Чарльза Діккенса, із Ремі Гектора Мало та Маленьким обірванцем Д.Грінвуда. Але не з Джудом.