Розділ XVIII
Тепер свідчити мала сама жертва злочину — Мейєла Юел. На прохання містера Джілмера розказати всі події того вечора дівчина почала плакати, затуляючи рота руками, а після цього мовила, що її лякає Аттікус.

Взявши себе в руки, Мейєла почала говорити Джілмерові, що того вечора стояла на порозі,Том йшов повз, а вона до нього обізвалася: «Заходь, чорномазий, розрубаєш шифенер, отримаєш п’ятака». Як тільки він увійшов на подвір’я, дівчина метнулася до хати, щоб взяти монетку, а коли повернулася, він був зовсім близько і йшов на неї. Далі дівчина розповіла, що Том повалив її та взяв силоміць.

Потім опитувати Мейєлу почав Аттікус. Ставлячи правильні запитання, адвокат зміг розкрити перед присутніми розуміння умов життя Юелів. Наприклад: гроші, які отримує їхня сім’я, невеликі та й ті, ймовірно, старий Юел витрачає на випивку. Вода, якою вони користуються, принесена ними за допомогою відер від рівчачка, який протікає поза звалищем. Саме в цьому місці вони хоч якось стараються не смітити. З особистою гігієною справжня біда: якщо ти вирішиш покупатися, то маєш сам наносити собі води; найменші Юели постійно хворіють застудою, кожен з них має коросту. Ще дівчина розказала, що іноді до них приходить якась пані і питає її, чого вона не відвідує школу та щось собі занотовує.

Після цього Аттікус спитав, чи їй дістається «на горіхи» від п’яного батька. Всім зрозуміло, що вона бреше, коли відказала, що батько не піднімає на неї руку. Далі Фінч запитав, чи перший раз того дня вона запрошувала негра до двору. Мейєла відчутно занервувала від цього запитання та відповіла, що до цього ніколи його не гукала. Тоді Аттікус поцікавився, чи вона отримувала удари від нього по лицю. Спершу дівчина завагалася, а далі мовила ствердно. Адвокат запитував її, чи це все було дійсно про Тома. Він звернувся до обвинуваченого із проханням підвестися, щоб Мейєла гарно могла його роздивитися. Хлопець встав. Стоячи, він спирався на стілець за допомогою правої руки. Його постава була якоюсь дивно-вигнутою і не через нерівне стояння. Річ у тому, що його права рука була значно довшою, ніж ліва, яка взагалі мала маленьку та суху кисть і була схожа зовні на недіючу.

Священик розтлумачив дітям, що якось, коли Том збирав бавовну на плантації, його рука потрапила до машини. Тоді негр був ще малим і ця подія ледве не коштувала йому життя.

Далі адвокат запитав дівчину, чи Том зміг поставити їй синець під правим оком правою рукою. І тут Мейєла почала розуміти, до чого хилить Фінч. Далі він просив відповісти на питання про те, чого вона не спробувала втекти, бо очевидно, що вона є сильнішою за покаліченого негра. До того ж, підозріло, що меншим дітям не було чутно її криків. Чи вони чули та не реагували, бо знали, що їхній сестрі дістається від батька? «Що саме бачив у вікні ваш батько, повертаючись, Мейєло? Насилля, чи прагнення не чинити злочин? Чого ж ви не говорите правду?! Ви були побиті Бобом Юелом, чи не так?»

Мейєла і боялася, і була в гніві одночасно — це було написано на її лиці. Подумавши, вона мовила: «Цим чорномазим я була зґвалтована. Якщо ж він не буде покараний, то й ви є такими ж смердючими та підлими боягузами, а не благородними джентльменами».

Судом була оголошена перерва. Джем із Ділом активно щось бесідували.

Розділ XIX
Тепер мав свідчити Том. Ліву руку він клав на Біблію за допомогою правої, бо вона виявилася в нього таки зовсім неробочою.

Томові питання від Аттікуса ставилися жвавим темпом. Із відповідей всім стало відомо, що йому лише двадцять п’ять, він має дружину та трійко діток. Його судили лише один раз за те, що він порушив громадський порядок: бився із однією особою, що кидалася на нього з ножем.

Том розповідав, що розрубати шифенер Мейєла росила його вже не вперше, ще з минулої весни. Вона хотіла дати йому за це п’ятака, але він відмовився. Він говорив, що вона гукала його постійно, тільки-но він був десь неподалік. Для нього завжди знаходилася робота:порубати дрова, нанести води тощо. Тож Том жалів її та не відмовляв, бо від містера Юела їй не було допомоги, а менших дітей немало. Коли хлопець щось робив, то дітвора бовталася поруч. А 21-го листопада він йшов додому. Двір Юелів переповнювала тиша, а це було незвично.

Мейєла кликала Тома, щоб він їй допоміг, бо двері впали з петель. Та коли хлопець зайшов в приміщення, то зрозумів, що це неправда. Він спитав про те, де поділася вся дітвора, а дівчина відказала, що їй довелося протягом року збирати гроші, щоб таки відправити їх всіх одночасно по морозиво в місто. Далі Мейєла сказала, аби Том став на табуретку та дістав якусь коробку. Щойно він хотів злізати, як дівчина почала обіймати його ноги. Хлопець плигнув, перекинувши табуретку.

Дівчина намагалася поцілувати Тома, промовляючи, що за її життя ще ніколи ніякий чоловік її не цілував, то хай хоч чорномазий поцілує. А що їй буде від батька — без різниці. Том намагався втекти, та Мейєла загородила собою дверний прохід. Штовхнути її він не міг, бо за законом чорним не можна було торкатися білих, а штовхнути й поготів. Раптом повернувся містер Юел. Через віконне скло він побачив все, що відбувається в халупі й почав волати на доньку, називаючи її шльондрою та говорячи, що вб’є її. Хлопець тепер скористався нагодою втекти й вибіг із приміщення.

Раптово в залі залунав голос містера Лінка Діза — Томового роботодавця. «Він є моїм працівником вже більше восьми років. Ніколи я не бачив від нього поганих вчинків, ніколи!» За емоційність та порушення судового порядку чоловіка було вигнано із залу суддею.

Далі запитання ставив прокурор. Він намагався довести судові присяжних, що особа, яка вже була осуджена, нехай і за легкий злочин, все ж може бути здатною на насилля стосовно дівчини. Том відказав, що його перебування у Юелів було простим бажанням допомогти, бо він жалів Мейєлу. З вуст містера Джілмера пролунало більше десяти питань, за допомогою яких він прагнув змусив Тома зізнатися, що все було так, як перед цим говорила міс Юел. Але Том постійно говорив одне: «Міс Мейєла помилилася».

Від Джема Всевидько отримала прохання вийти надвір разом із Ділом, бо хлопчина розплакався. Вже зовні Діл пояснив, що не міг стримати емоції через те, що Джілмер відверто ображав Тома. «Діле, не забувай, що Том — темношкірий», — озвалася до нього Джін. «Мені байдуже, який в нього колір шкіри. Я тут не бачу справедливості! Я вважаю нечесним таке поводження з неграми! Нікому не повинно даватися право так говорити з будь-якими людьми!» Потім хлопчик та дівчинка перетнулися з Дольфусом Реймондом. Цей чоловік став місцевим посміховищем через те, що одружився на чорношкірій жінці. Вони мали дітей-мулатів. Мешканці в місті вважали, що він постійно п’є.

Розділ XX
Містер Дольфус мав негативну репутацію, тож дівчинка насторожилася, коли той гукнув її друга. Він дав в руки Діла пакет з паперу. В нього була запхана пара соломинок. Все місцеве населення вважало, що так він п’є алкогольні напої, та Діл спробував і виявилося, що там просто кола.

Далі містер Реймонд звернувся до дітей із проханням не відкривати нікому його таємницю про кока-колу. «Тобто ви лиш робите вигляд, що напил?.. Прошу вибачення», — вчасно зупинилася на півслові Джін.

«Є такі, кому не до вподоби моє життя. Варто було б відправити їх до біса… та я цього не роблю. Натомість я даю їм привід. Люди почуваються спокійніше, коли вони його мають. От наприклад, приїхав я до міста (це буває нечасто) і броджу, хитаючись, та посмоктуючи щось через соломинку. І що після цього всі говорять? Містер Реймонд вкотре напився, його вже не врятувати. Ось і доводиться йому жити інакше від усіх», — розтлумачив дітям чоловік. Відтепер дівчинка відчула до нього прихильність. Вона запитала, чого він вирішив довірити їм такий великий секрет. «Бо знав, що діти можуть це зрозуміти, а ще того, що випадково підслухав, що він говорив… — чоловік глянув на Діла. — Він ще молодого віку, тож йому нестерпно бачити, як хтось страждає. Та коли виросте, не буде сприймати все так емоційно, більше плакати не буде… Люди готові один одного живими закопувати до землі, не помічаючи того, що роблять… Білошкірі влаштовують темношкірим реальне пекло при житті. І в них навіть думка не промайне, що вони теж є людьми».

Джін з Ділом знову прийшли на судове засідання. Аттікус проголосив вже пів промови. Пошепки Джем сказав друзям, що їхній тато неодмінно зможе виграти цей суд. Аттікус підходив до тих людей, що сьогодні були присяжними, і говорив з кожним із них так, немов стрівся з добрими знайомими на одній з вулиць міста. Аттікус сказав, що немає ніякого медицинського доказу, який міг би підтвердити те, що насильство справді було скоєне. З тим, кого судять, немає ніякої провини, але серед присутніх є особа, яка дійсно винна.
Стосовно Мейєли Аттікус мовив, що її можна назвати жертвою безпроглядних злиднів та темряви. Та вона чудово розуміла підлість того, що коїть, та хіть переважила закони. Будучи білою, вона прагнула звабити темношкірого. Вона вчинила те, що наше суспільство не може виправдати: цілувала чорношкірого. І це був не якийсь старий негр, а молодий, сильний чоловік. Її батькові випало стати свідком цієї події. Що ж спало йому на думку зробити? Мейєла Юел була дуже побита і за непрямими доказами стає ясно, що удари їй наносили за допомогою лівої руки.

Аттікус сказав, що для суду немає різниці, кого судити: білого чи чорного. «Я впевнений, шановні присяжні, що ви зможете неупереджено розглянути сьогоднішні свідчення та зможете прийняти справедливе рішення, за яким підсудний повернеться до рідних», — завершив адвокат.

В цей момент з’явилася Кел, що йшла в напрямку Аттікуса.

Розділ XXI
Келпурнія, ніяковіючи, спинилася та чекала, доки її побачить сам суддя. Потім Кел спитала в нього дозволу віддати містерові Фінчу листа, що не має ніякого відношення до судової справи. З дозволу судді Аттікус пробігся очима листом. Він був від Олександри. Жінка повідомляла братові про зникнення обох його дітей. Він вголос повідомив про цю подію, та його швидко заспокоїли, вказавши на Джін та Джема. Батько гукнув їх та сказав, аби вони пішли з Келпурнією, бо вже й вечеряти час. Та їм вдалося вмовити його дати дозвіл на те, щоб вони прийшли, підкріпившись, послухати судовий вирок. Джемові довелося всю дорогу слухати звинувачення Кел в тому, що він дозволив молодшій сестрі почути все те жахіття. Коли Келпурнія сказала, де знайшла дітей, тітка ледь не втратила свідомість. Кел ситно нагодувала всіх трьох дітей.

Коли Джем, Діл та Джін знову прийшли до судової зали, то побачили, що нарада присяжних й досі не скінчилася. Джем був впевнений, що негр буде виправданий. На годиннику вже була двадцята. Працівники суду вели себе, як зазвичай. Всі ж присутні в залі, принишкли, немов на церковній проповіді. А в галереї, випромінюючи біблійське терпіння, чекали притихлі темношкірі.

На годинникові була одинадцята, коли Всевидько заснула, хоч відчайдушно старалася розімкнути очі. Діл теж заснув. Тільки Джемові вдавалося й далі терпеливо чекати.

Наступні події були схожі на сон: вийшли присяжні, йшли вони нешвидко, віддалік лунав звук втомленого суддівського голосу. Містер Тейт отримав записку, передану старшиною, і віддав її далі в руки секретаря, а той — Тейлорові. Суддя зачитав, що вирішили присяжні — кожен окремо. Раз поз раз він промовляв: «Винен».

Джем стиснув руки до побілілих пальців, чіпляючись за перило галереї. Кожне нове слово вироку, здавалось, било по його плечах новим ударом.

Адвокат підійшов до підсудного, торкнувся рукою його плеча та шепнув якісь слова і покинув зал.

Розділ XXII
Дорога додому була дуже сумною. Поруч чувся веселий гомін натовпу, а Джем плакав. Неподалік діти зустріли батька. Він був спокійним та поміркованим, як завжди. «Це рішення несправедливе, Аттікусе», - мовив хлопець. «Дійсно, синку, воно несправедливе», — відповів йому тато.

Тітка ще не лягала спати. Вона почала знову говорити, що діти не мали йти до суду. Аттікус вже збирався лягати, коли Джем запитав його про те, чого присяжні прийняли таке рішення. «Мені це невідомо, синку. Так ними було вирішено колись. Так вирішено цього дня. І, я впевнений, не останній раз. І плакати через таке рішення будуть, мабуть, лише діти», — відказав батько.

З настанням ранкових сутінок адвокат вже не спав. Він втішав сина з дочкою і розповів, що є ще можливість подання апеляції. Зайшла Келпурнія і повідомила, що вони будуть снідати курчам, принесеним батьком Тома. Аттікус з дітьми пішли до кухні. Стіл був застелений горою продуктів: великими шматками підкопченого свинячого м’яса, помідорами, бобами та навіть виноградом. Всю цю смакоту Фінчі отримали від чорношкірих, як дяку за захист Тома. Погляд Аттікуса наповнився сльозами.

Пізніше до дітей прийшов Діл та поснідав стравами Аттікуса, з яких він не з’їв навіть краплини.

На вулиці міс Моді запрошувала, аби діти зайшли до неї. Вона саме спекла свій фірмовий пиріг. Дітям стало ясно, що цим жестом вона прагнула продемонструвати їм, що суд не міняє того, як вона до них ставиться. Про їхнього батька вона мовила таке: «Бувають такі люди, що мов народжені для того, щоб робити найбільш невдячну роботу. Одним з них є ваш тато». Ще жінка сказала, що він був спеціально назначений суддею для Тома, бо він не мав, чим платити, тож йому б назначили адвоката молодого віку та без досвіду. «І хоч містер Фінч не зможе виграти цієї справи, та він є єдиною в нашій місцевості людиною, що спроможна примусити присяжних довго подумати. І я впевнена, що це є кроком вперед. Невеличким, дитячим, а все-таки вперед».
Пізніше від міс Стефані вони дізналися, що рано-вранці Аттікус перетнувся з Бобом Юелом, який харкнув йому в лице й погрожував, що прийде час, коли на нього чекатиме розправа. До слова, жінка розказувала це, не приховуючи величезної радості.

Розділ XXIII
А ще міс Стефані казала, що адвокат абсолютно не зреагував, просто витерся носовичком і, стоячи, вислуховував всі погані слова, що лунали на його адресу.

Брат із сестрою неабияк розхвилювалися за тата, боячись його смерті від рук Юела. А Діл сказав, що, коли справді так станеться, їхнім опікуном буде тітка. Цей факт зовсім засмутив дітей. Батько, помітивши сум дітей, почав їм все розтлумачувати. Він сказав, аби вони спробували поставити себе на місце містера Юела. На суді адвокатом було доведено, що ні одне слово Боба нічого не варте і правди в ньому не варто шукати. Тож тепер він просто відчуває необхідність вивільнити на комусь свій негатив. Персони, подібні йому, інакше не можуть. І Аттікус радів, що він визвірився на нього, а не на власних діток. Тітка припустила, що від Юела можна очікувати помсти з-під тишка. Та брат відказав їй, що в Мейкомбі бодай що-небудь з-під тишка скоїти майже неможливо. Страх покинув дітей після цих слів.

Літні канікули підходили до кінця.

Від Аттікуса діти дізналися, що Том буде в безпеці до розгляду справи вищою судовою інстанцією. І, може бути, що його буде випущено, чи хоч назначено нове судове слухання. Зараз його відправили працювати на ферму до елпідської в’язниці. Тепер він далеко від їхнього міста. Щоправда, його жінці не дозволено з ним бачитися. Якщо ж, раптом, вирок апеляційного суду буде таким же, то негра чекає смертна кара через електричний стілець. Джем був переконаний, що його не мають засуджувати до страти, оскільки ніхто не може точно підтвердити, що він скоїв злочин, в якому його звинувачують. Хлопчина розмірковував і сказав, що суд присяжних має аж забагато повноважень. Тато підтримав його думку і мовив, що теж би хотів, щоб на винесення смертного вироку мав право лише суддя.

Згодом діти почули від адвоката такі слова: «Коли білошкірий обманює темношкірого, то він є неабияким покидьком, незалежно від багатства та бідності, чи порядності його родини». Батько вперше говорив при дітях подібні грубі слова на чиюсь адресу, тож вони були здивовані.

На думку Аттікуса невеличка перемога на минулому засіданні все таки була — присяжні не відразу винесли вирок, а міркували довгий проміжок часу. Зазвичай у подібних справах вони знають наперед, яке рішення оголосять вкінці, тож раніше їхня нарада тривала б не більше кількох хвилин. А ще поміж присяжними був чоловік, який спершу говорив, що Тома потрібно повністю виправдати, та решті вдалося його відмовити від такого рішення. Цим чоловіком був якийсь Канінгем. Коли Всевидько почула це, то зрозуміла, що неодмінно хоче бачити в себе в гостях Уолтера Канінгема. Олександра дозволила їй спілкуватися з цим хлопчиком, оскільки вона має бути чемною та привітною зі всіма та завжди, але заборонила кликати його в гості. А далі від тітки дівчинка навіть почула, що Уолтер — покидьок. Джем відповів, що, на його думку, люди діляться на 4 види. Вони з їхніми сусідами відносяться до звичайних, Канінгеми та їм подібні — такі, що живуть серед глушини, подібні Юелам — що мешкають посеред звалищ та темношкірі. Найбільшою відмінністю між їхньою родиною та подібним до них, порівняно з іншими видами, є освіченість — вони і пишуть, і читають.

«Та ніхто ж не вміє писати, як тільки народився, бо цьому треба навчитися. Я вважаю Уолтера здібним хлопцем, хоч він трішки і не встигає в школі за іншими, та це через те, що він пропускає уроки, бо має зоставатися працювати разом з батьком. Він не гірший, ніж інші. На мою думку, ВСІ люди є просто людьми», — так розмірковувала Всевидько. Далі говорив Джем: «Коли мені було стільки ж років, як і тобі, мої думки були схожими. Коли різниці між людьми немає ніякої, то чого їм не вдається існувати мирно поруч одне з одним? Коли ніхто ні від кого не відрізняється, то де взялося те презирство та зневажання? Мабуть, Джін, мені щось стає ясно. Чому Страхолюд не виходить з будинку… Просто він не має бажання спілкуватися з людьми».