Головне - знайти своє поле, своє сонце і своїх вівчарок

«Intermezzo» - це клінічна карта вигорання, написана генієм. Коли читаєш Коцюбинського зараз, розумієш: він описав наш стан за сто років до того, як слово «депресія» стало мейнстрімом. Це твір про те, як «людина втомилася». Не тілом, а тим самим внутрішнім струмом, який тримає нас вертикально. Я це відчуваю шкірою. Бо «Intermezzo» - це мій особистий сценарій порятунку. Я теж маю свій власний «Кононів». Коли місто починає душити мене своєю «залізною рукою», дедлайнами, шумом, безкінечними «треба» і чужими обличчями, які ти вже не в силах розрізняти, - я роблю те саме, що й ліричний герой. Я рятуюсь втечею.Моя втеча в село на день-два - це не дачна романтика і не агрофітнес. Це реанімація. Я їду туди не садити чи будувати, я їду туди або мовчати або писати.

Коли я там, моє розтрощене містом «Я» починає зростатися. Я дивлюся на небо і розумію, що мої проблеми - це мікроскопічний пил. «Intermezzo» вчить нас найважливішому мистецтву сьогодення — мистецтву ставити життя на паузу. Це не слабкість, це технологія виживання, бо якщо ти не зробиш паузу сам, організм зробить її примусово. Але інтермецо — це лише перерва, це не втеча назавжди. Герой чує гудок потяга, і в ньому прокидається злість, готовність знову кинутися в бій. Так і я. Мої два дні в селі - це перезарядка зброї. Я повертаюся в місто, до людей, до боротьби, до цього шаленого ритму, але я повертаюся іншим.

Цей твір геніальний, бо він дозволяє нам бути слабкими. Він вчить і заспокоює: це нормально - хотіти, щоб усі зникли, це нормально - ненавидіти натовп. Головне - знайти своє поле, своє сонце і своїх вівчарок, щоб потім знову мати сили любити людей. Бо без людей, на жаль чи на щастя, ми теж не можемо...