І защеміло...

Випадково наткнувся тут на обкладинку книги з цією казкою ...і защеміло...за нашим, рідним.... Ця казка - це суміш тепла від бабусиного голосу і холодного розуміння, що ми втрачаємо цей світ, світ, де магія була не в спецефектах, а в звичайному пеньочку. 

«Телесик» - це набагато глибше, ніж італійський «Піноккіо». Там Карло робить ляльку заради розваги, а тут дід і баба витесують сина з дерева від тотальної, нестерпної самотності. Це акт відчаю. Вони настільки хотіли любові, що оживили мертву деревину і це, мабуть, найсильніша метафора української душі: ми вміємо любити навіть те, що мовчить, і силою своєї віри вдихати життя в неживе. Мені сумно, бо ми розучилися так вірити. Сьогодні ми шукаємо готових рішень, готових емоцій у ТікТоці, а колись наші прабабці вчили нас, що щастя треба «витесати» власноруч, тяжкою працею і терпінням. 

А образ змії-зла ? Наскільки ж він правдивий і повний.  Момент, коли зміючка йде до коваля перековувати голос, - це урок про те, що зло вміє мімікрувати. Це було перше попередження для нас, малих: не все те мама, що ніжно кличе. І оцей жорстокий фінал із піччю... Ми стали надто ніжними. Ми ховаємо дітей від реальності, а народна казка не брехала. Вона казала прямо: або ти перехитриш зло, або воно тебе з'їсть, третього не дано. Телесик вижив не тому, що був сильним, а тому, що був розумним і безжальним до ворога. Хіба це не те, що нам потрібно сьогодні?

Але найбільше мене тригерив фінал. Коли летять гуси, то вихолені і здорові відмовляють: «Нехай тебе задні візьмуть!» - кричать вони. І нікому цей образ не нагадує модель нашого суспільства в якому успішним і сильним немає діла до чужої біди?  І хто рятує хлопця? Останнє гусеня:  підбите, кволе, відстале;  те, якому самому важко. Це до сліз пронизлива деталь. Вона стверджує істину: справжня людяність живе не там, де сила і ресурси, а там, де є розуміння болю. Це урок, який ми ризикуємо забути за яскравими обкладинками сучасних коміксів та манг. 

Для мене «Івасик-Телесик» - це ностальгія за часами, коли човен був золотим, а весельце  срібним, бо ми думали про цінність моменту, а не про те, з чого вони зроблені. Ми проміняли ці казки на «Щенячий патруль» і разом з тим втратили зв'язок із тим магічним лісом, де навіть дерево може стати рідною дитиною, якщо його дуже сильно любити.