Книга, яку хочеться розібрати на цитати: «Триста поезій» Л. Костенко

Я дуже велика фанатка творчості письменниці Ліни Костенко. Вона пише так, що кожне слово має вагу і це відчувається. «Така любов буває раз в ніколи», чи «очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен…». Ліна Костенко майстерно грається з епітетатами, у своїй творчості поетеса поєднує такі речі, які, здавалося б, важко поєднати. Вона робить це так, що коли ми це читаємо, відчувається, що кожна буква, кожнісіньке слово на своєму місці. На мій погляд, її збірка «Триста поезій» - та книга, що має бути вдома у кожного з нас разом із Шевченковим «Кобзарем». 

Якщо ви б запитали в мене, який вірш Ліни Василівни зі збірки «Триста поезій» мій улюблений, то я, мабуть, розгубилася б. Бо тут стільки прекрасного, стільки вартого вашої уваги! Коли беру до рук цю книгу, то відкриваю на випадковій сторінці і просто читаю… Тут здебільшого вірші про кохання (взаємне, або часто нерозділене), самотність буквальну, та самотність удвох.

«Добрий ранок, моя одинокосте!

Холод холоду. Тиша тиш. 

Циклопічною одноокістю

Небо дивиться на Париж…». 

Деякі її вірші наче пророцтво (враховуючи, що тримаю в руках збірку, датовану 2012-им: «А затишок співає, мов сирена. Не треба воску, я не Одіссей. Вже леви ждуть, і жде мене арена. Життя, мабуть, - це завжди Колізей.»

Деякі поезії наче гра слів, чи тексту, як от: «…Він, божевільний, кажуть. Божевільний! 

Що ж, може бути. Він - це значить я.

Боже - вільний…

Боже, я - вільний!

Надобраніч, Свободо моя!»

Візьміть і почитайте цю книгу! Дуже хотіла б, аби вона зачепила вас так сильно, як мене. Рекомендую дуже-дуже!