Ідеальний сетинг для блокбастера

Пантелеймон Куліш написав не просто роман, він написав готовий сценарій для Netflix, який лежить у шухляді вже 160 років, поки ми знімаємо якісь картонні мелодрами...

Так, дійсно, читати «Чорну раду» без гугла і пляшки валеріанки важко. Мова густа, архаїчна, купа історичних імен, які для необізнаного читача звучать як набір звуків. Але якщо здерти з цього тексту шари пилу породжені часом століть і вникнути в історичне тло подій то однозначно починаєш розуміти, що у нас під носом річ, за якою плаче Голівуд. Бо тут є все, що продається: влада, зрада, кров і натовп. Це не романтика, це жорсткий політичний реалізм. Доба Руїни - це ідеальний сетинг для блокбастера, тут немає «хороших» і «поганих», тут є ті, хто рветься до булави, і ті, кого топчуть конями.

Уявіть собі цю сцену на екрані: Ніжин, 1663 рік. Спека, пилюка, тисячі п’яних, озлючених людей - це «чернь». І два претенденти: Сомко - аристократ, інтелектуал, який вірить у державність і право і  Брюховецький - популіст 100-го левела, який каже натовпу саме те, що він хоче почути: «Бийте панів, грабуйте багатих, ви тут головні!». Це ж не історія 17 століття, це підручник із сучасних виборів. Брюховецький виграє не тому, що він заслуговує, а тому, що він кращий шоумен: одягається як простак, їсть із народом кашу, тягне чарочку, обіцяє золоті гори. А Сомко програє, бо він занадто гордий, щоб опускатися до рівня "гречки та безкоштовних календариків". 
У цьому серіалі головним злодієм був би не Брюховецький, а сам натовп. Куліш геніально показав страшну річ: коли «Я» розчиняється в агресивному «Ми», стається катастрофа. Чорна рада - це тріумф охлократії, влади натовпу, де голос п’яного голодранця важить більше, ніж голос стратега. А Кирило Тур? Це ж готовий український «Відьмак»! Харизматичний, дикий, якому байдуже на політику, але не байдуже на честь. Його лінія - це екшн, який розбавляє політичну духоту роману. Сцена його втечі чи самопожертви - це ті моменти, де глядач би плакав. 

Це може бути похмурий, візуально розкішний серіал у сіро-багряних тонах, без шароварщини, а з брудом, кров’ю і реальними емоціями. Це історія про те, як Україна своїми ж руками обрала собі ярмо, просто тому, що повірила в солодку брехню  і якби це зняли на рівні принаймні HBO, світ би зрозумів, що наша історія - це не нудні параграфи, а шекспірівська трагедія під свист степового вітру.