Імпресіоністичне марево

Повість «Пан» вважається найвидатнішим твором Кнута Гамсуна. Однак йдеться про античного Бога Пана, що асоціюється із незайманою природою, а не про хазяїна над кріпаками. І спершу так і здається. Глан втомився від міської суєти і приїжджає у ліс, де спокійно живе собі в хатинці. Чимось нагадує «Інтермецо» Коцюбинського, який у новелі зізнається, що його втомили люди. Потім Глан закохується в місцеву красуню Едварду. Тут у мене вже асоціація із «Олесею» Купріна. А потім сюжет настільки закручується, що тут уже більше схожості із «Кармен» Проспера Меріме. Ревнощі до Едварди та некерована пристрасть до дівчини, якій Глан став нецікавим, призводять до смерті невинної Єви, яка щиро покохала Глана й була готова піти заради нього на будь-які жертви. Натомість Едварда постає особою прагматичною та меркантильною, обираючи собі барона як гідного кавалера, а не психічно неврівноваженого Глана. Врешті-решт, судячи з епілогу, Глан таки гине на полюванні, провокуючи власну смерть, адже жити без Едварди він не в силах. 
Талановито написаний твір, який демонструє домінування ірраціонального в нашому житті. Навіть не знаєш, кому симпатизувати. Напевне, природі, яка залишається щирою і незмінною.