Драматичний твір

I дія
З відрами на коромислі виходить Наталка. Коли вона підійшла до ріки, почала співати, після чого говорить: «Петро! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз...»

До дівчини підійшов гарно вбраний пан Тетерваковський, який був возним. Чоловік ламаною вичурною мовою говорить Наталці про свою любов. Наталка ж відказує йому, що вони не пара, бо він має багатство, а вона не має нічого, є сиротою, він служить возним, а вона походить із роду простих людей. Тоді дівчина додала: «Ти будеш спати й бачити, що мене бідну взяв!»

Далі Наталка заспівала пісню, в якій далі говорить про те, що їй не соромно виконувати просту роботу задля заробітку, бо вона живе чесно, нехай і не заможно. А він багатий, ошатно вдягнений, навчений, тож йому рівнятися до панночок, а не до неї-сироти. Потім додає, що не хоче пліток про себе через його прихильність.

Їхню розмову перебив за допомогою пісні-нісенітниці виборний Макогоненко. Він заспівав: «Дід рудий, баба руда…». Наталка йде, а Тетерваковський жаліється виборному, що за новими порядками почалися переслідування тих, хто бере хабарі, працюючи в земствах та судових установах. Виборного ж, навпаки, радує така інформація: «Простий народ буде радий, коли старшині вдасться не допускати, аби письменні п’явки пили нашу кров». Возному ж вдалося не показати образи на ці слова, він навіть нічого не сказав, оскільки вже намірився домовлятися із Макогоненком про його посередництво в їхній з Наталкою «сердешній» справі.
Тетерваковський переповідає виборному слова Наталки й говорить, що щедро його віддячить, коли допоможе йому «довести її до брачного моєго ложа на законном основанії». Виборний не зміг відмовитися від такої пропозиції й дав згоду, проте зауважив, що серце дівчини вже зайняте. Потім він розповів про рід Терпилів — рід Наталки. Ці люди були мешканцями Полтави. Їхнє обійстя було дуже гарним: рублена хата, льох, великий сад. Терпило надіявся на свою заможність та й почав заводити нові знайомства з багатшими людьми. Пиятиками-гулянками він витратив дуже багато. Так захопився, що перестав займатися своїм промислом та й розтранжирив все, що мав. Геть зовсім спившись, він гримав на доньку — Наталку, лаяв Петра, що був ним взятий на годовання, а якось зовсім прогнав хлопця з дому. Не стало Терпила в злиднях, і сліду не лишилося від колишнього достатку. Дружині й дочці не те, що від розкошів нічого не лишилося, а й без окрайця хліба зосталися. Після цього Терпилиха стала жити в селі. А Наталка вже 4 літа марніє за Петром, виглядаючи його. Та ні єдиної вісточки вона від нього так і не отримала. «Наталка дуже його кохає. Скільки женихів не було, а всім вона відмовляє. Та й мати її теж сльозами вмивається, коли про Петра мова зайде». Та возного ця інформація не спинила, він все одно прийняв рішення не полишати спроб закохати в себе красуню. Він давав виборному настанови, мовляв, прибрехати дівчині в деяких моментах не буде зайвим, і цим всі навкруги користуються. Немов для підтвердження своїх слів він заспівав пісню «Всякому городу нрав і права»:
«Всякий, хто вище, то нижчого гне, —
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга».

В цю ж мить мати з Наталкою вдома шиють. Дівчині й без того сумно, а мати додає своїми докорами стосовно доччиних відмов парубкам, що сваталися. Вона говорить, що їхня бідність та її старість змушують її наполягати на швидкому одруженні доньки. Наталка вмивається сльозами, благає не змушувати її ставати під вінець з нелюбом, та мати говорить, щоб вона була покірна, бо знає, що так буде краще. Мати мріє, аби донька була багата та щаслива, вона звинувачує Наталку в упертості та, плачучи, благає викинути з думок мрії про Петра задля свого ж щастя. Бідній дівчині важко далося бачити материнські сльози, чути докори та прохання, тож вона дала згоду на одруження з першим же, хто зашле старостів, аби мати була спокійною. Наталка сподівалася, що ті хлопці, що отримали гарбуза, не захочуть прийти знову та й возному вона, певно, охоту до неї залицятися відбила на річці.

Та дівчина прорахувалася. Під вечір до їхньої хати завітав Макогоненко й мовив до Терпелихи: «Знаю одного чоловіка — поважного та багатого — якому Наталка припала до вподоби». Радості Терпелихи не було меж. Цей письменний, розумний і поважний чоловік в її уяві вже був її зятем. На пару з виборним вони вмовляють Наталку погодитися на пропозицію Тетерваковського. Виборний починає звинувачувати дівчину в нелюбові до матері, бо вона не погоджується з її бажанням. Наталка таки дає обіцянку терпіти й виконати все, що від неї хочуть, аби лиш ненька була спокійною. На останок виборний говорить Наталці, аби не брикалася під час приходу старостів. Радий, що все так вигідно для нього склалося, він попрямував до возного.

Наталка зосталася наодинці. В розпачі вона промовляє: «Господи! Що ж тепер зі мною станеться?! Боюся й думати, що проживу все життя з нелюбом… Куди подітися? Хто мені допоможе?» Серцем та думками вона лине до Петра, якому адресує пісню:
«Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.
Спіши, МИЛИЙ, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти».

II дія
По сільській вулиці йде Микола — молодий хлопець, сирота. Прямує він до чорноморців, серед яких планує знайти притулок, бо тут він не потрібен нікому. Цієї ж миті, співаючи пісню «Сонце низенько, вечір близенько», виходить Петро. Чоловік вертається до Полтави. Петро й Микола швидко стали приятелями, бо в них було багато спільного — не мали нічого й були безрідні.

Неподалік, з Терпелишиної хати вийшов возний, перев’язаний хустиною та виборний, на плечі якого рушник. Парубкам розповідають, що відбулося сватання і найкраща дівчина села стане дружиною возного. Петро передчуває щось лихе, хоч ще не знає, що це Наталку засватали.

Починає розпитувати про все Миколу й розуміє, що це його кохана сьогодні заручилася. Чоловік затуляє долонями лице й з опущеною головою застигає, не рухаючись. Тоді Микола зрозумів, який саме Петро з ним потоваришував. Він приймає рішення допомагати йому побачитися з коханою. Він мовив Петрові: «Не поспішай лаятися на Наталку. Скільки ми знайомі, я її добре знаю. Вірю, що вона пам’ятає тебе й іде заміж не за власним бажанням. Чекай на мене», — та й на цих словах пішов на Терпелишине обійстя.

Петро зостається на самоті. Він знаходиться під враженням ще від того, що Наталка вже не має багатого батька, а тепер живе у великій скруті. Ще й він спізнився і тепер буде в горі до кінця своїх днів. Підійшов виборний. Між ними завелася розмова про театр. Макогоненко навіть не знає, що це. Петро розтлумачує йому, що це така собі будівля, в якій у вечірній час пани дивляться комедійну виставу. В їхню розмову втрутився возний. Він демонструє знання історичних подій, певних літературних явищ того часу, говорить про викривлення фактів української історії у п’єсі «Казак-стихотворец»: «За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту».

Микола таки зміг вигукати Наталку, яка була вкрай сумною. Дівчина промовляє, що їй ліпше втопитися у річці Ворсклі, аніж вийти заміж за нелюба. Микола переконує її, що в його силах зробити так, що вона не тільки в Ворсклу не захоче, а ще й радіти буде. Він повідомляє про повернення Петра: «Йому страшно ставати тобі перед очі, бо ти заручена». Для дівчини ж це зовсім не перешкода. Вони зустрічаються. Наталка пояснює коханому, що за велінням матері вона зібралася заміж, бо його ж, Петра, не було дуже довго. «А з твоєю появою возному треба відступитися», — міркує дівчина. Микола старається їх підтримати. На вулицю виходять возний з виборним та Терпелихою.

Мати, що так раділа вдалому сватанню, злякалася, коли побачила Петра. Ще більший переляк на неї напав, коли вона почула, що сказала новоспеченому женихові-возному її донька: «Мій Петро повернувся, а, отже, не бути мені вашою, пане». Мати розгубилася. Вона б і дочку хотіла пожаліти, але за законом та вже засватана й не гоже відступати. Та й возного страшно, бо ж він уже почав залякувати судом. Фраза ж виборного зовсім була останньою краплею: «Так! Відправимо волосне правління і — в колоду!» Де було тому Петрові «осоружному» взятися?! Через його появу схвилювалося, збурилося спокійне сімейне щастя, яке от майже всміхнулося до Терпелихи. Вона була в повному горі: «Будьте ж милосердними! Я не забираю своє слово! З Петром що хочте робіть, а доньку, хоч зв’язаною до вінця ведіть, я не проти!» В усіх цих подіях винним за Терпелишиними словами був Петро, бо з його появою так проявилися сміливість та впертість її дочки. На це Петро відказав: «Хай мене Бог покарає, якщо я відмовляв Наталку від шлюбу, чи казав аби вона неньки не слухалася! Наталко, слухай матір, мусиш покохати свого жениха й забути мене назавжди! Терпелиха послухала його слова й мов подобрішала. Тоді парубок віддав дівчині всі свої напрацьовані кошти, щоб не мав права возний докоряти Наталці, що вона була бідною, коли виходила за нього. Возний був приголомшений Петровим вчинком й розумів, що все йде зовсім не за його планом.

Він взяв закоханих за руки, поставив перед матір’ю та мовив: «Благословляй їх на щастя та на здоров’я. Я відмовляюсь від Наталки». Всі були в захваті від цього вчинку. Микола сказав: «Оце вони такі, полтавці! Добрими ділами один поперед одного нахваляються!» Виборний додає, що тоді видно, що Наталка — полтавка й Петро з Полтави, як і возний. Наталка з Петром отримують благословення.

На закінчення Петро говорить: «Наталко! Жити нам тепер з тобою в парі навіки! З Божою допомогою ми витримали не одну біду й напасть, і з його ж допомогою ми вірним коханням та порядним життям будемо прикладом для інших і заслужимо прізвище хороших полтавчан. Проспівай мені мою улюблену пісню, якщо ще пам’ятаєш». Дівчина співає:
«Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива…»
По закінченню пісні усі присутні співають «Начинаймо веселиться…»