Казка про ідеального зека та сліпих федералів

Сюжет стартує потужно і дуже життєво: Малкольм Банністер, чорношкірий юрист, сидить у федеральній в'язниці за злочин, який йому, по суті, пришили «за компанію». Система його пережувала і виплюнула. І тут стається диво: хтось жорстоко вбиває впливового федерального суддю. Малкольм знає, хто це зробив і чому. Він вирішує зіграти ва-банк: продати цю інформацію ФБР в обмін на свободу, програму захисту свідків, нове обличчя і купу грошей.

Звучить як ідеальна зав'язка для жорсткого процедуралу. Але далі починаються дива.
Ґрішем геніально і дуже цинічно описує гнилуватість самої машини правосуддя. Угоди зі слідством, де закон є лише інструментом торгу, тюремна бюрократія, лицемірство прокурорів - це виписано блискуче. Будь-яка людина, яка хоч раз стикалася з реальними судовими чи правоохоронними органами (і неважливо, наша це юрисдикція чи американська), одразу впізнає цей холодний, неповороткий механізм, що перемелює долі.
Те, як Малкольм планує свою помсту - це чисте задоволення. Книга читається швидко, бо ти постійно намагаєшся розгадати, де саме головний герой водить усіх за ніс. Це такий собі «Одинадцять друзів Оушена» від світу юриспруденції.
Не знаю, чи це добре, але федерали в цій книзі нагадують не елітних слідчих, а стажерів-першокурсників після гучної вечірки. Вони ковтають наживку Малкольма з такою легкістю, що стає навіть ніяково за американську правоохоронну систему. Будь-який реальний слідчий розібрав би його версію на атоми, перехресно допитав би десяток разів і шукав би підступ у кожному слові. А тут: «Ок, звучить правдоподібно, ось тобі гроші і новий паспорт». Це просто смішно.
А ще книга починається як глибока, майже соціальна драма про несправедливо засуджену людину. Але десь на середині вона різко скидає цю маску і перетворюється на глянцевий, розважальний кримінальний екшен із польотами на Кариби, підробленими документами та перевдяганнями. Цей перехід занадто різкий і сильно псує моє враження від неї. Правда більшості все заходить на ура, бо Ґрішем чудово знає, як тримати увагу, і пише так, що відірватися важко.