Книга печалі

Ніколи не читайте цієї книги. Ні, там прекрасна поезія, із римами, ритмом, епітетами, тропами і фігурами. Чудове володіння словом, чудова поетеса. Однак це вірші про сина, який помер, як я розумію, у віці пʼяти років. Для батьків немає нічого жахливішого, ніж пережити смерть власних дітей. Таким є епіграф до збірки.
Марія Павленко з радістю чекала цього материнства. Вона називає сина зайченятком, співає йому колискові, відчуває мить материнства і хоче, аби вона тривала якнайдовше. Перші вірші дуже позитивні. Про матір і сина, коли обидва щасливі. А потім - вірші, в яких читаємо ноти печалі, бо син загинув. Не можу зрозуміти, яка причина загибелі, авторка про це не згадує. Про нього , цього хлопчика, забули всі дітки із садочка, хоча матір усіх їх памʼятає. Плаче дід, який полюбляв гратися в селі із внуком. Чомусь я не знайшла віршів про батька сина. Про його біль. Він, звісно, не такий, як у матері, але чоловіки теж важко переживають вічне розставання зі своїми дітьми. 
Ці вірші читати неможливо. Мені, як матері. Сльози ллються, такого горя не побажаєш жодній жінці, особливо зараз, під час війни. Це дійсно крик душі, який залишився у вічній поезії.