Літо у пляшці

Рей Бредбері приємно здивував мене своєю повістю «Кульбабове вино». Здивував насамперед формою подачі. Все нібито просто: дванадцятирічний хлопчик Дуглас та його десятирічний брат Том у 1928 році проводять літо у Грінтауні. Їхній дідусь має традицію на зиму робити кульбабове вино - цілих девʼяносто пляшок, кожна з яких - це ніби памʼять про окремо прожитий день улітку. Така собі сільська ідилія: вежа, в якій хазяйнує дідусь, збирання ягід із батьком, теплі дитячі спогади. Враз пригадуєш свої 12 років і своє літо на канікулах, пригоди з друзями-однолітками. Однак коли тобі трохи за сорок і пів життя точно позаду, тоді дивишся на цю книгу інакше. Вона - про вічність, яка в наших дітях, онуках і правнуках (так думаю не лише я, а й одна з героїнь твору), вона в тому, що дитинство і старість є речами не просто протилежними, а недосяжними. Дуглас і Том не можуть зрозуміти стареньких людей, що їх оточують: 72-річну пані, яка їсть морозиво і оточила себе старими речами, яка живе минулим і не може прийняти свій вік. Ще одна героїня повісті, якій за 90, просить розміщувати у газетах світлину, де вона ще геть юна, і подібна витівка призвела до того, що один із сусідів Дугласа по суті закохався у фото. Й цей епізод теж є цікавим: пані в цього молодого пана теж закохалася, але бачить, що він молодий і просить його не доживати до глибокої старості, щоб на тому світі вони зустрілися не такими старими. Особливого фентезійного звучання книга набуває при оповідях про машину щастя, яку на прохання Дугласа винайшов його сусід-ювелір і яка загорілася, коли відкривач сів у неї. Виявилося, що справжнє щастя є в кожного з нас, і це сімʼя. В ювеліра до роботи над машиною був лад і спокій у сімʼї: кохана дружина та шестеро дітей. А потім шлюб затріщав. Розлучення було геть близько. Аби врятувати ситуацію, розробник-ювелір посадив дружину у машину. Але вона вийшла з неї засмученою, бо побачила країни, в яких ніколи не буде, і молодість, яку ніколи не поверне. 
А ще мені сподобався епізод про Джонаса, що збирає старі речі. Він мав чарівне повітря з найвіддаленіших місць нашої планети, що зберігалося у звичайних пляшках. І саме це повітря врятувало життя Дугласові, стало тими ліками, які не міг знайти місцевий лікар. А ще у повісті багато різних історій про жителів Грінтауна - і всі вони повʼязані із хлопцями. Панянки, що їздять на Зеленій машині і не раз підвозять Дугласа, але припиняють поїздки, бо думають, що збили на смерть людину; воскова чаклунка, яка бачить майбутнє і яку рятують хлопці; Лавінія, яка вбиває ножицями маньяка, хоча, може, то і не був маніяк; бабуся, яка готує неперевершені страви по памʼяті і коли на кухні безлад. І постійне нагадування про смерть - на прикладі померлої сестри, прабабусі. Дуглас боїться усвідомити те, що він живий поки що і що теж свого часу помре. А поки цього не сталося, варто насолоджуватися літом та спогадами про нього, що зберігаються у кульбабовому вині.