Любов і ненависть одночасно

Прочитав "Польові дослідження" Забужко і відчув, як текст розламує череп, заливається в середину й осідає десь між свідомістю та підсвідомістю, там де ховаються всі наші національні травми, сексуальні комплекси й постколоніальні фантоми.

Забужко пише не про секс, вона пише про владу через секс. Оксана (героїня-авторка-маска) розповідає про стосунки з Митьком - українським поетом-невдахою, геніальним і жалюгідним одночасно. Вони трахаються, сваряться, руйнують одне методично, ніби не забезпечують якийсь давній ритуал самознищення. Але це не любовна історія. Це патологоанатомічний розтин українськості як такої. Митько - це Україна-чоловік: талановита, але безхребетна, яка боїться успіху, тягне від відповідальності, ховається за алкоголь і саможаління. Оксана - Україна-жінка: сильна, освічена, але травмована, яка не може вирватися з токсичних стосунків, бо "хто вже має його витягувати".
Забужко пише брутально, без естетських вивертів. Секс у неї не метафора, він буквальний, фізіологічний, часто неприємний. Вона описує тіло, виділення, запахи, біль так, що соромно стає не їй, а тобі, читачеві. Ніби підглядаєш у замкову щілину чужої інтимності й одночасно впізнаєш себе. Текст побудований як потік свідомості на межі нервового зриву. Речення довгі, заплутані, розгалужені, ніби думка не може зупинитися, бо зупинка - це зіткнення з правдою. А правда нестерпна: ми, українці, живемо в колективній травмі, де жертва й кот переплелися настільки, що вже не розрізниш.
Забужко каже: український чоловік не може кохати, бо його каструвала імперія. Українська жінка не може бути щасливою, бо на неї повісили всю відповідальність за виживання нації. І от вони сходяться у ліжку... двоє зламаних, які шукають цільності одне в одному, але знаходять тільки подвоєну самотність.
 І який же на нас чекає фінал ?  Оксана втікає від Митька, їде в Америку, намагається збудувати нове життя. Але Митько залишається в голові як непрощений гріх, як незагоєна рана. Вона вільна географічно, але ментально  досі в полоні цих стосунків. Це метафора еміграції, діаспори, всіх нас, хто втік від України, але не може втекти від неї в середині себе. 
Тому ця книжка не книжка зовсім - це сеанс болючої терапії, після якої ми всі трохи Оксани, трохи Митьки, трохи зламані цією країною, яку любимо й ненавидимо одночасно.