Зазвичай, коли повертаєшся з мандрів, то на душу накочується якась підсвідома туга. Ти ще хочеш перебувати у тій, іншій, нещодавно відкритій для себе, атмосфері, де нема повсякденної рутини та чітких обовʼязків, але мусиш різко перелаштуватися на звичний ритм життя. Тут якраз ключове слово «різко», бо за кілька днів вся ця ностальгія розчиняється, наче туман, і все стає на свої місця. Але спочатку дуже важко і я завжди боюся цього перехідного періоду та намагаюся чимсь його помʼякшити. І от цього разу мені це вдалося перфектно. А все завдяки книжці, з якої я розпочала своє повернення додому, а відтак і читальний листопад. Це роман Іллі Макаренка Ilya Makarenko «Магнум» від Видавництво 21. Купуючи книжку, я знала, що сюжет розгортається в Лісабоні і тому хотіла прочитати її перед своєю португальською мандрівкою, але іспанська тема мене дуже затягнула і читання «Магнуму» довелося відкласти. А тепер я думаю: як добре, що я взялася читати цю книжку, коли мої враження про Лісабон і Португалію були такими свіжими та живими. Таким чином я віртуально продовжила свою подорож і помʼякшила адаптаційний період повернення. Але годі вже тих ностальгічних зітхань, поговорімо про саму книжку.

Головний герой роману - тридцятирічний молодий чоловік, київський режисер-документаліст, корені якого походять з Донеччини. Його життя не має якихось чітко окреслених форм та напрямків: нема сімʼї, дітей, нема навіть сталих стосунків, він розчарувався, як в корисності та перспективності своєї роботи, так і в тому на що зійшли результати революції після останніх виборів. І ось такий стан хиткості на непевності підштовхує його кинути все і махнути в Лісабон. Він ще не вирішив чи хоче назовсім покинути Україну і стати емігрантом, а чи просто спробувати пожити в чужій країні певний час, щоб зрозуміти світ і себе в цьому світі. І от про те, що відбувається з нашим героєм на краю Європи, про тих, з ким звела його тут доля та як це вплинуло на його подальше життя й описує автор у своїй книжці.

Роман Іллі Макаренка міг би бути черговою розповіддю про інтеграцію українців в європейське середовище та взаємовідносини українців, які волею долі опинилися за кордоном. Але не в цьому випадку. Ні, все, про що я тільки що сказала, тут теж є і навіть доволі цікаво та нетривіально описано. Але автор зробив свій твір значно обʼємнішим, інтегрувавши в нього окрему сюжетну лінію, яка відкриває читачеві непрості сторінки історії Португалії на шляху до звільнення від диктатури в 70-х роках минулого століття. Тих, хто дуже мало знає про цей етап історії Португалії, коротко введу в курс справи. На початку ХХ-го століття Португалію трусило від різноманітних соціально-політичних катаклізмів. Перша світова війна, безконечні зміни урядів та малоефективні перевороти призвели до того, що в 1933 році в Португалії встановилася національна диктатура на чолі з премʼєр-міністром Антоніу Салазаром. Ця так звана Estado Novo - Нова Держава проіснувала понад сорок років. Життя португальців супроводжувалося відсутністю демократії, тотальним контролем та утисками, а економіка перебувала у плачевному стані. Після смерті Салазара в 1968 році влада перейшла до Марселу Каетану, але загальна політика не змінилася. І 25 квітня 1974 року Рухом збройних сил, що складався з військових офіцерів та підпільним Рухом спротиву був здійснений державний переворот, який отримав назву Революції Гвоздик. Така назва виникла завдяки тому, що під час революції практично не пролунало жодного пострілу, а мешканці Лісабона виходили на вулиці й гвоздиками вітали військових та один одного з закінченням диктатури.

Як ви розумієте, історія Революції Гвоздик стала основним моментом, навколо якого закрутилася розповідь роману «Магнум». Наш герой випадково стає квартирантом самотнього лісабонського старигана, на ім'я Алберту Мурейра, у якого, як виявилося, свої порахунки з революцією. Один за одним з шаф захаращеної лісабонської квартири на читача починають падати старі скелети й тоді від читання стає годі відірватися. Але не тільки Алберту захопить вашу увагу. Автор знайомить нас з цілою плеядою його колоритних друзів. Ці люди в час своєї юності пройшли багато спільних випробувань. З того часу минуло майже пʼять десятиліть, змінився світ, змінилася Португалія, змінились і вони самі, але є щось незриме, що тримає їх вкупі й не дає втратити одне одного. Спостерігати за їхніми стосунками - це особливе задоволення! Вони кепкують з себе й один з одного, інколи емоційно сваряться, але поміж всім цим проглядається їхня міцна, перевірена роками дружба. І ось в таку питомо португальську компанію попадає українець, який намагається розібратися в давніх таємницях, які повʼязують цих людей та їхні родини.

І хоч я нічого не знаю про автора роману, але мені здається, що вся ця історія автобіографічна. Принаймні я так відчуваю. Розповідь ведеться від першої особи, а такий виклад завжди додає сюжету реалістичності. Автор навіть не дав імені своєму головному герою, наче мав на увазі, що оповідач відомий і імʼя йому Ілля Макаренко. Але не тільки це надає реалістичності роману. Автор надзвичайно майстерно і смачно описав Лісабон та його околиці й саме це розчулило мене до глибини душі. Коли я читала книжку, то складалося враження, що автор заліз в мою голову та описує все побачене і відчуте мною кілька днів тому. Ось, то вгору, то вниз збігають колоритні вулички-лабіринти з невеличкими ресторанчиками-ташками, за столиками яких, забувши про час, можна годинами попивати добре вино, вузенькі хідники змушують притулятися до будинків, коли повз тебе проїжджає унікальний лісабонський ретро-трамвайчик, очі розбігаються від блакитних візерунків кахлів азулейжу, а десь здаля долинають звуки фаду, збурюючи внутрішні почуття, які можна описати лише загадковим португальським словом «саудаде». А ось ми вже на просторій площі Комерції, об плити якої бʼються хвилі могутньої ріки Тежу, ріки, яка тече через усі Піренеї, щоб саме в Лісабоні злитися з бурхливими водами Атлантики. Два унікальних мости єднають береги Тежу: надзвичайної краси міст імені 25 квітня, побудований за зразком знаменитого моста у Сан-Франциско і найбільший у Європі міст імені першовідкривача Вашко да Гама, довжина якого 22 кілометри! Я мала щастя підкорити обидва. А як не згадати неймовірну Сінтру! Автор наче знав, що я теж, як і герої його роману, підкорила перевернуту вежу ініціації в Кінта-да-Регалейра і віртуально доторкнулася разом з ними до незвіданих таємниць. Але найбільше хвилювання відчувається, коли стоїш на скелі мису да Рока й усвідомлюєш, що ти на самому краю землі. Тепер мені знайомі ті відчуття, які охоплювали давніх мореплавців - першовідкривачів нових земель і континентів. Ця енергетика океану настільки потужна, що межує з якоюсь містичною силою.

Роман «Магнум» став для мене чимось особливим та піднесеним, таким собі ковтком свіжого океанського повітря. Так, він опинився в моїх руках саме в слушний час. Але не тільки це дозволило йому справити на мене таке неймовірне враження. Уміння автора щиро і непідробно описати все, що відбувалося з його героєм (а очевидно і з ним самим) дало можливість створити один з кращих творів сучасної української літератури, який мені довелося читати.