Маленька, кришталева новела про те, як важко бути порцеляновим у світі чавунних казанів

Головний герой тут не просто хлопчик. Це оголений нерв. Він іде до школи лісом, і для нього це не прогулянка, а священнодійство. Він не просто бачить сосну, він відчуває її холод, він жаліє дятла, він домовляється з льодом. Це абсолютна, майже болісна емпатія. Тютюнник майстерно показує: для «нормальних» людей світ - це ресурс: дрова, дичина, дорога. Для Олеся світ - це жива істота, якій може боліти. Він «дивак» не тому, що дивний, а тому, що занадто живий.
Центральна сцена в оповіданні - урок малювання. Вчителька Матильда Петрівна, ім’я вже сухе, як крейда, вимагає намалювати горщик - функціональну, мертву річ. А Олесь малює казку, він малює дятла, він малює життя. «Двійка», яку він отримує - це вирок системі. Це вічний конфлікт між ремісником і митцем. Система каже: «Роби як всі, малюй горщики». Душа каже: «Я бачу інакше» і найстрашніше, що дитина не може захистити своє бачення, вона просто замикається в собі.
Діалог з дідом - це зіткнення двох правд. Дід любить онука, але його любов сувора, земна. Він вчить виживати: «Бий першим», «Не будь розмазнею». Це мудрість, викована важким життям, але для Олеся ця мудрість чужа. Він не воїн, він - хранитель краси і коли дід пригощає його медом, ми розуміємо: вони люблять одне одного, але вони з різних планет: один - від землі, інший - від неба.

Коли закриваєш цю книгу, стає тихо і трішки соромно. Соромно за те, як часто ми самі буваємо тими «вчителями» з лінійкою, які вимагають від дітей стандартних «горщиків» замість їхніх дивних, незрозумілих світів.