You are here

Марк Твен «Пригоди Тома Сойєра» скорочено - стор. 3

Розділ IX-X
Вночі Том разом з Геком вирушив на цвинтар, аби зробити обряд з кицькою. Проте випадково вони побачили, як у лісі лікар, Маф Портер та індіанець Джо почали сваритися. варка все більше набирала обертів і, зрештою, індіанець зарізав лікаря, а Портерові наніс такий сильний удар, що він втратив свідомість.
Діти дуже злякалися й чимдуж побігли з того страшного місця.
Розділ XI
Коли було знайдено труп лікаря, то біля нього помітили ніж, який належав Мафові Портеру. Його й було звинувачено в убивстві. Чоловіка відправили за грати. Тої страшної ночі, коли сталося вбивство, діти поклялися, що ніхто не знатиме про те, що вони бачили. Том терпів і нікому не розповідав, але відчуваючи свою провину перед Мафом, намагався кожного дня принести йому якийсь наїдок до тюремного загратованого вікна.
Зрештою, Том таки свідчив проти індіанця Джо, але чоловік зміг втекти прямо із засідання.
Розділ XV-XVIII
Том та Гекльберрі взялися за пошуки скарбів. В покинутій старій будівлі «із привидами» хлопчаки, дійсно, знайшли гроші. Їх ховав індіанець Джо. А ще цей страшний чоловік говорив своїм спільникам про те, що має помститися. Буває не Томові?

Розділ XXIX
У п’ятницю вранці Том отримав радісну новину: Родина Тетчер знову в містечку. На задній план відійшла історія з індіанцем Джо. Хлопець весь час думав про Беккі. Вона ж довго вмовляла свою маму, аби та влаштувала заміську прогулянку, яку так давно обіцяла. Жінка дала згоду. Дівчинка аж підплигувала з такої великої радості. Том теж був на сьомому небі від щастя.
Вже всі зібралися й могли вирушати. Старенького паромника було найнято для цієї події і весь гурт, з їжею та веселим настроєм ринув вулицею до ріки.
За три милі вниз від міста пором пришвартувався.
На природі діти намагалися з усіх сил пограти в усе, що тільки можна. Минуло багато часу, коли вони, нарешті, потомилися та були голодні, наче звірі, й попрямували в табір до дорослих, де буквально накидалися на все їстівне. Коли ж цей бенкет скінчився, усі відправилися в затінок крислатих дубів для відпочинку та спілкування. Пізніше хтось вигукнув:
— Хто піде до печери?
Погодилися усі без винятку. Вхід у печеру був розташований височенько на схилі і був не чим іншим, як літерою «А» (за формою).
Спочатку всі присутні йшли одне за одним, минаючи перші метри печери, далі ж юрба почала ділитися на купки та пари, які звертали в бокові тунелі, розходилися. Час від часу ці розгалуження сходилися докупи і люди неочікувано натрапляли одні на інших.
Зрештою всі прямували до виходу. На денному світлі роздивлялися одне одного — веселих, захеканих, у глині та свічковому лоєві. Всі дуже дивувалися, що час так швидко пролетів. На землю вже ось-ось мали спуститися сутінки.
Коли в школі були канікули, то й недільна школа не працювала. Проте в той день багато хто рано-вранці прийшов у церкву.
Після закінчення проповіді місіс Тетчер йшла на вихід і наздогнала місіс Гарпер та промовила до неї:
— То виходить, що наша Беккі весь день проспить? Я й була переконана, що вона нагуляється до повного безсилля.
— Беккі?
Обличчя місіс Тетчер враз стало блідим, вона повільно спустилася на лавку. Саме в цей час крізь них проходила тьотя Поллі, ведучи жваву бесіду із кимось зі знайомих. Тьотя Поллі сповільнила ходу й промовила:
— Здрастуйте, місіс Тетчер, місіс Гарпер. Знову мого Тома десь носить. Певно, що вчора він лишився на ніч у вас… чи у вас, а тепер боїться йти до мене.
Лице місіс Тетчер стало ще більш блідим. Вона в’яло похитала головою в знак заперечення.
Лице тьоті Поллі виразо величезне хвилювання. Нікому не було відомо, чи Том та Беккі ступили вчора на борт порому з усіма чи ні. Коли відпливали, все вже було огорнуто сутінками. Якийсь молодий чоловік, слухаючи цю розмову, відказав, зовсім не розуміючи гостроти ситуації, що, певно, діти зосталися всередині печери. Зачувши ці слова, місіс Тетчер втратила свідомість. Тьотя Поллі гірко плакала й не знала куди себе подіти.
Погана новина облетіла містечко за кілька хвилин.
Розділ XXXI
Тепер ми повернемося до Тома та Беккі саме в той день, коли всі ходили печерними коридорами. Спершу всі просто роздивлялися, далі дитяча юрба заходилася грати в хованки. Беккі та Том теж були зі всіма. Коли грати вже стало нецікаво, хлопець та дівчинка пішли окремо від усіх тунелем, що повільно спускався вниз.
— Як думаєш, Томе, ми вже дуже довго тут? Певно, маємо вже вертати назад.
— Так, справді.
— А ти пам’ятаєш шлях, яким можна повернутися? Я щось заплуталася…
— Куди йти я, мабуть, зрозумію, але мене лякає присутність кажанів. Вони можуть загасити наші свічі, а в темряві… Підемо іншим шляхом, щоб не минати їх.
— Добре. Дивися тільки, щоб ми вийшли. Я дуже боюся заблукати! — дівчинка буквально відчула мороз по спині, уявляючи таку ситуацію.
Діти йшли по довгому коридорові. Вони були настільки стривожені, що навіть не наважувалися розмовляти. Час від часу від їхнього тунелю відходило якесь відгалуження чи кілька. І Том, і Беккі вдивлялися в них, намагаючись побачити бодай щось знайоме, але чим далі вони йшли, тим більше росла їхня впевненість у тому, що вони тут не були.
Тепер Том вже зрозумів, що вернутися назад тим же шляхом у них точно не вийде, й звертав просто за інтуїцією, думаючи про те, що, можливо, їм поталанить і вони вийдуть в правильному напрямку.
Аби заспокоїти дівчинку, Том раз поз раз повторював: «Все добре», але вже сам аніскілечки не вірив у свої слова. Втрачала цю віру й сама Беккі. Вона намагалася все дужче притулитися до Тома, тамуючи свій страх і як не намагалася терпіти й не розплакатися, але теплі струмочки вже впевнено текли з очей. Аж тут вона не витримала й вигукнула в розпачі:
— Томе, це кінець… Ми вже не зможемо вибратися із цього страшного підземного лабіринту!
Беккі повалилася додолу й так розридалася, що Томові аж стало моторошно, бо він боявся, щоб вона не з’їхала з глузду чи взагалі не померла. Він присів біля неї й почав заспокоювати. Дівчинка притулилася до його грудей і розказувала другові про те, як боїться цієї ситуації, що склалася. Том заспокоював її й казав, що в неї мусить бути хоча б якась надія.
Крім розпачу, який проймав дівчинку, її долала ще й страшенна втома. Після довгого плачу вона провалилася в сон. Том зітхнув із полегшенням. Він дивився, як Беккі спить. Її обличчя, що вже встигло марніти після кількагодинного блукання коридорами, стало прояснятися. Коли Беккі проснулася, вони почвалали далі, хоч сподівань на щасливе закінчення цієї пригоди у них, практично, не лишалося. Діти хотіли зрозуміти скільки часу проблукали коридорами. Вони говорили й про дні, й тижні, але це було неможливим, адже їхні свічі вже давно б згоріли. Далі вони довгий час йшли мовчки, аж поки Том не мовив, що вони мусять йти тихо, щоб почути капання води — десь має бути джерело. А вони не витримають довго без води. Через невелику кількість часу джерело, дійсно, знайшлося. Біля нього хлопець вирішив зробити зупинку для відпочинку. Коли вони сиділи, Беккі сказала, що дуже зголодніла. Том поліз у кишеню і дістав звідти шматок «весільного пирога». Том поділив навпіл свою знахідку. Дівчинка з’їла все до крихти, він же лиш трішки надкусив. Зате води було вдосталь. Трохи згодом дівчинка запропонувала прямувати далі, але Том відказав їй:
— Беккі, ти витримаєш мої слова?
Вона кивнула, проте не була в цьому впевнена аніскільки.
— Ми маємо зостатися тут! Остання свічка скоро догорить…
Беккі почала гірко плакати. Як Том не заспокоював її, це нічого не давало. Та, врешті, дівчинка щось подумала й промовила:
— Томе, вдома ж побачать, що нас немає й підуть нас шукати!
— Ясна річ, що підуть!
— Можливо, вони вже зараз вирушили на наші пошуки, Томе!
— Можливо. Так, думаю, що вже мають шукати!
Дітям лишалося тільки спостерігати як догорає їхня остання свіча. Ось ще мить — і все! Зусібіч їх огорнула чорна-пречорна тьма.
Пройшло ще кілька годин. І Том, і Беккі були страшенно голодними. Том завбачливо залишив ту частинку пирога, яку мав минулого разу з’їсти сам. Він дістав її й поділився з подругою. Проте тієї малої кількості для втамування голоду було замало, навіть, навпаки, їм здалося, що від такого наїдку вони стали ще більш голодними.
Томові на думку прийшла чудова ідея — замість того, щоб просто чекати, він виріши піти на обстеження найближчих тунелів. Аби не згубити шлях назад, до джерела, хлопець прив’язав до скелястого виступу мотузку для запускання повітряного змія, що лежала у нього в кишені. Вони йшли і одночасно розмотували цей дороговказ. Діти пройшли не більше двох десятків кроків, коли зрозуміли, що на їхньому шляху стоїть урвище. Том, стоячи на колінах, хотів за допомогою руки відчути, яка глибина обриву і коли тільки нахилився, як побачив, як з-за рогу скелі вийшов із свічею індіанець.
Це був Джо. Том спинився, жах пройняв все його тіло. Та індіанець пішов геть. Том відчув неабияку полегкість, адже був переконаний, що злочинець покінчить з ним за те, що він свідчив на засіданні суду. Він вирішив, що той його не впізнав, бо голос в печері відчутно змінюється. Страх огорнув все його тіло й він пообіцяв собі, що, коли зможе вернутися до води, більше й кроку звідти не ступить.
Діти знову вернулися до води. Там вони, безсилі від відчаю та голоду, поринули в неспокійний сон. Коли ж вони прокинулися, то зрозуміли, що відчуття голоду стало просто нестерпним. Тепер Том не боявся ні індіанця Джо, ні більше ніяких страхіть у світі. Та Беккі вже не мала ні крихти сили. Вона мовила до друга, що вже не зможе нікуди піти й сидітиме біля води до смерті, яка скоро до неї прийде. А ще вона сказала, що відпускає Тома обстежувати коридори, проте дуже просить, щоб він час від часу до неї приходив і говорив. Крім цього Беккі змусила його пообіцяти бути з нею, коли вона помиратиме, й тримати її за руку.
Том був дуже наляканий, проте вдавав, що впевнений і переконував, що планує або натрапити на кінець тунелю, або на тих людей, що вирушили на їхні пошуки. Він поцілував дівчинку, взяв у руки мотузку й буквально поповз навколішки, відчуваючи, що сили геть покидають його, і він може в будь-яку мить втратити свідомість.
Розділ XXXII
Вівторок. Містечко Сент-Петерсберг огортали сутінки. Люди всього населеного пункту були в жалобі, бо дітей, що лишилися в пащі печери так і не вдалося відшукати. Молитви за Беккі та Тома лунали і в церковних стінах від юрби парафіян одночасно, і поодиноко, у власних будинках за них виголошували щирі молитви буквально всі.
А вночі всі містяни прокинулися від того, що хтось дзвонив у дзвони. Цього разу голосний звук сповіщав всіх про гарну новину — дітей врятовано!
Раділи всім містом, зустрічали дітей великим схвильованим та щасливим натовпом. Їх привезли візком: втомлених, безсилих, але щасливих. Найбільше ж за всіх містян раділи місіс Тетчер та тьотя Поллі.
Том був вдома, його поклали на канапу й уважно слухали, а він розказував про те, що їм довелося пережити в печері і на які подвиги він йшов. Щоправда, для кращого ефекту хлопець трішки дофантазовував. Його розповідь дійшла до того моменту, коли він повз із мотузкою, а Беккі знесилена лишалася біля води. Він обстежив два тунелі, проте нічого так і не знайшов. Коли ж був у третьому і мотузка вже скінчилася, то побачив попереду невеличкий просвіт. Він на свій страх полишив мотузку й поповз уперед. Там він знайшов розщелину. Повернувшись по Беккі і відвівши в темряві дівчинку до розщелини, він проліз спершу сам, а тоді витяг і її. Вони вибралися біля річки Міссісіпі. На воді був човен. Том почав кричати, аби люди із судна побачили їх. Спочатку їхній розповіді ніхто не йняв віри, адже вхід у печеру був розташований аж за п’ять миль. Та все ж дітей забрали, нагодували в якомусь домі і, давши їм кілька годин на перепочинок, відвезли в рідне містечко.
Трохи згодом після цих подій Том дізнався, що Гек хворіє. Він ходив до нього кілька днів, проте його не впустили до друга.
Минула добра половина місяця, коли Том з Геком могли зустрітися (Гек вже одужав). Том вирушив до друга, бо був впевнений, що той точно захоче дізнатися від нього надзвичайні новини з печери. Проходячи повз будинок Беккі, він вирішив зайти до подруги. Її батько, суддя Тетчер, на той момент розмовляв з гостями, хтось із них заговорив з хлопцем жартома, мовляв, чи не хочеться більш поблукати печерними коридорами. Том відказав, що не проти. Суддя ж відповів на це:
— Більше, Томе, не буде загублених у тій печері. Після того, як ви з Беккі були знайдені, за моїм наказом двері в підземелля оббили металом та замкнули трьома замками. Відчинити їх можу лише я, бо маю всі три ключі.
Том за мить зблід:
— Там же в печері індіанець Джо!
Його знайшли запізно. Чоловік був мертвий — він загинув голодною смертю.
Том та Гек забрали гроші, які ховав індіанець. Вдова Дуглас сказала, що хоче взяти Гека під свою опіку, а коли він виросте, то допоможе йому з відкриттям власної справи. На це Том відказав, що Гек вже має гроші й висипав золоті монети серед столу.
Гроші поділили порівну між Геком та Томом, а їхні опікуни поклали їх на депозити хлопцям.

Головним героєм твору Марка Твена є, здавалося б, нічим не примітний хлопчак, який звик бешкетувати й пустувати. Та його життя наповнене пригодами, світлом та радістю. Не кожен може вирізнити з буденності щось незвичайне. Томові ж це під силу!
У цьому творі автор змалював себе в дитячі роки, бо більшість Томових пригод — його власні. Тож ця повість автобіографічна. До того ж вона ще й пригодницька, тому що в ній змальована велика кількість незвичайних подій та несподіваних пригод головного героя Тома Сойєра та його товариша Гекльберрі Фінна.

Вподобати:
+1
0
-1